Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Aliis tradere. Роздуми про домініканське проповідництво
12:42 П'ятниця 0 170
10-05-2019, 12:42

Aliis tradere. Роздуми про домініканське проповідництво

Домініканці, Орден Проповідників, виникли з потреби – можна би сказати, з нужди.
Потреба

Інші чернечі згромадження виростали якось «природніше»: навколо харизматичного лідера, великого святого, якого хотілося наслідувати, чи з групи людей, що в єдиному прагненні звернули свій погляд до Бога, привабивши світлом своєї святості натовпи послідовників. У домініканців усе було інакше, і не розквіт, а занепад став рушієм процесу: поганський світ Європи, де самотніми острівцями висилися християнські міста з катедрами, університетами, абатствами й магістратами, потребував мандрівних проповідників – когось на зразок катарів чи інших «альтернативних християн», які стрімко захоплювали уми бідноти. Католицькі проповідники, наслідуючи катарських, ходили в убогості, жебраючи на тих самих вулицях, де проповідували. Одному з цих проповідників-жебраків, Домінікові Ґусману, спало на думку надати рухові мандрівного проповідництва регулярного характеру, і він заснував Орден Проповідників – таку собі «проповідницьку профспілку» того часу.

Орден дав братам не єдиний взірець для наслідування, а лише деякі вказівки: проповідь має служити Істині й бути допасованою до потреби й вірогідною. Потреба дає проповідникові сміливість вийти на амвон і звернутися до моря облич, до тих, хто прийшов почути слово Боже. Вірогідність же дає слову силу, спроможну змінити світ.

Вікентій Феррер

«Timete Deum et date illi honorem!» Таким проповідником, яким зображають його зараз – із язиком полум’я над головою й піднесеним до неба пальцем – Вікентій Феррер став лише в останні двадцять років життя. Перед тим він був звичайним молодиком із багатої родини, що вирішив «реалізувати себе по церковній лінії»: студії в найкращих університетах, наукові титули, кар’єра при папському дворі в Авіньйоні… Року Божого 1399 брат Вікентій, уже, здавалося, на смертному ложі, отримав видіння святих Домініка і Франциска, які посилали його проголошувати слово Боже на площах міст і на перехрестях доріг, бо жоден храм не спроможний умістити десятки тисяч його слухачів.

Його проповіді мали шалений успіх: Вікентія вітали королі і папи (тоді їх було кілька), у містах припиняли торгівлю й навчання в університетах – усі йшли слухати проповідника. Від цих проповідей так віяло грозою, що його називали Ангелом Апокаліпсису – здавалося, що кінець світу настане от-от, може, уже зараз. Але саме такий підхід призводив до численних розкаянь, примирень, прощення боргів, відмов від кровної помсти, що негайно занотовували писарі з почту Феррера. Людина, поставлена перед обличчям Божої величі та святості, а своєї скінченності та гріховності, опиняється перед вибором: розкаятися чи відвернутись і прийняти наслідки гріха. Секрет успіху Вікентія полягав у тому, що, з одного боку, він «живописав» життя вічне без Бога, а з іншого, сам був найкращим прикладом покаяння. Його проповіді, прочитані в книжці, мало нам скажуть – його треба слухати, бачити, досвідчити; він не так «жив тим, що проповідував», скільки був проповіддю, проповіддю було його життя: запал, самозречення, безстрашність, бичування, нічні молитви, щоденні благословення вірних і численні чудеса, що супроводжували святого. Люд облягав його звідусіль, бажаючи доторкнутись і залишити собі трохи його віри.

Вікентій Феррер, можливо, найкраще втілив ідею мандрівного проповідництва святого Домініка. Запорукою успіху була його цілісність, прозорість, відданість і непохитна віра в Бога, якою, як вогнем зі свічі, святий ділився з усіма, хто був поставлений на його дорозі.

Майстер Екгарт

Йозеф Екгарт, німецький домініканець кінця ХІІІ – початку ХІV століття, – це одна з найбільш таємничих, контроверсійних і недооцінених постатей ордену. Про авторитет цього великого вченого свідчать дві каденції магістра кафедри теології в Сорбонні. Титул «магістр», німецькою «meister», навіть виявився іменем, під яким ця постать увійшла в історію. Провидіння хотіло, щоб «Магістр Екгарт» став учителем не так спекулятивної теології, як духовної мандрівки в глибину релігійного досвіду, зустрічі з Богом, переображення і поєднання.

На відміну від Феррера, проповідництво Майстра Екгарта народжується з почуття обов’язку. Як новообраний провінціал Тевтонської провінції, Екгарт відповідав, зокрема, за жіночі домініканські монастирі (під його опікою було їх 65) у часи, коли нездорова екстатична побожність у середовищі черниць призводила до виникнення єресей, – і це спонукало його до пошуків відповіді на потреби багатьох побожних, освічених і шляхетних душ, які прагнули стати на шлях досконалості. Потреба змусила його проміняти професорську кафедру на амвон проповідника в закритих від сторонніх слухачів монастирях.

Екгарт блискуче поєднував у собі філософа, глибоко побожного ченця й відданого пастиря. Його проповідь була плодом не тільки проникливих студій, а й – і передовсім – власного духовного досвіду, яким він прагнув ділитися з іншими. Так, як до цього й закликає домініканське гасло: «Contemplata aliis tradere» – ділитися плодами споглядання, молитви, жертви й любові. Ділитися самим собою.

Джироламо Савонарола

Постать Джироламо Савонароли – це камінь спотикання для тих, хто вивчає історію Церкви, Флоренції, ренесансної Європи. Протестанти вважають його одним із предтеч Лютера, численні католики підносять до нього молитви, вірячи у святість цієї постаті, прихильники гуманізму, навпаки, вважають його втіленням реакції «мороку Середньовіччя» на «звільнення людини з темряви неуцтва». У наші часи Савонарола став чимось на кшталт бренду, за яким криється вар’ят у церковному вбранні, релігійний фанатик, безжальний до себе й до ближніх, спраглий влади над натовпом. З цим образом можна зустрітися в літературі, у кіно й навіть у комп’ютерних іграх.

Його проповіді – напруга, жести, метафори й ніяких «запобіжників» – вражали та приваблювали натовпи слухачів різних станів: від аристократії й митців епохи Відродження до міської бідноти. Проповідування Савонарола вважав обов’язком перед Богом – повернути до Нього заблукані душі, які згубилися серед принад цього світу, компромісів із совістю й огидної Богові гордині. І в опалі, і в зеніті слави й могутності він залишався тим самим бідним монахом із Феррари, що мріяв відбудувати Христову Церкву. Його звинувачували в фанатизмі, але, на думку самого Савонароли, як можна, пізнавши повноту Істини, не підкорити їй усього себе й не подбати, щоб твої ближні також досвідчили її спасенну дію? А для цього – переконувати, вражати й навіть змушувати. Передусім змушувати супротивників визнавати, що свобода, яку вони так відстоюють, – це, по суті, свободою для гріха. Савонарола безцеремонно поставив дзеркало перед обличчям своєї епохи, повної лицемірства, гордині й розпусти, і вона жорстоко відомстила проповідникові.

До нас дійшли його численні твори – зразки бездоганної католицької теології. Ця постать іноді будить аж якийсь докір сумління: чи моя відкритість і широка толерантність не є, бува, простим лицемірством, а лицемірство – проявом безвір’я?

Луїс Бертран

Луїс Бертран, домініканець із ХVІ століття, може слугувати взірцем чеснот ордену: ревний католик зі шляхетного роду, який іще юним присвятив себе Богові та, попри слабке здоров’я, раз за разом просив у настоятелів дозволу виїхати на місію, сподіваючись віддати життя за спасіння душ у нововідкритій Америці. 1562 року він ступив на американський континент. Місія, яка тривала неповних сім років, мало не коштувала Бертранові життя, піднесла його на вершину святості й дала досвідчити, що шлях до святості – це дорога на Голготу.

За легендою, святий не зміг навчитися місцевих мов, тож проповідував аборигенам іспанською – і за натхненням Святого Духа його слухачі все розуміли, а в їхніх серцях зароджувалася віра в Спасителя. Ідеться про 25 тисяч навернених. І немає підстав цьому не вірити, адже кожну душу Луїс здобув ціною неймовірних жертв і страждань. Приїхавши навертати корінні племена, він побачив, що навернення потребують також ті, хто вважав себе католиками й від чиєї жорстокості належало захистити аборигенів. Ненависний «своїм», Бертран перетинав ліси Колумбії, щохвилини ризикуючи скласти голову від стріли чи хижака. Урешті-решт його постава жертовної любові переконала корінних мешканців – і рясні плоди навернення не забарилися.

Коли внаслідок нелюдських навантажень у Бертрана віднялися ноги, він зрозумів, що місію закінчено, і 1569 року повернувся до Валенсії, де присвятив себе духовному керівництву. Серед його підопічних була Тереза Авільська, майбутня Доктор Церкви.

Тома Аквінський

Святого Тому Аквінського, одного з найвидатніших богословів, зазвичай вважають «кабінетним ученим», що якось не в’яжеться з його активністю й динамічним стилем життя, якого він дотримувався аж до передчасної смерті в чужому абатстві Фоссанова дорогою на Ліонський собор. Уже на ложі смерті Аквінат сказав співбратам: «Найкраще я служу ордену таким, яким я є». Брат Ордену Проповідників і магістр теології, він доволі часто сходив на амвон – чи в Парижі, де височів над університетським людом, чи в Неаполі, де промовляв до містян їхньою говіркою. Його проповіді записували й видавали, а за формою вони були схожі на лекції – та сама точність формулювань, ясність висновків і притаманне Томі відчуття божественної простоти.

Аквінат був святим. Це визнавали як його послідовники, так і опоненти. Канонізували Тому раніше, ніж його вчення здобуло загальне визнання. Його студії перевищували просте здобування знань чи розвиток інтелектуальної вправності – відвага протиставити людський розум, навіть геніальний, Господній нескінченності робить Аквіната подібним до патріарха Якова, що схопився в боротьбі з Богом, благаючи Його про благословення (див. Бут 32, 25-30). Вичерпавши людські сили у спробах осягнути одкровення, він удавався до надприродних: молитви, постів, чувань. У цій «боротьбі з Богом», як і в патріарха Якова, немає й тіні гордині, це боротьба-молитва, благання про благословення; і нагородою тут, парадоксально, є програш. Геніального брата Тому Господь «подолав» Богом 6 грудня 1274 року під час Меси: видіння, що відкрилося очам його розуму, так вразило його, що відтоді Аквінат не написав ані рядка.

Кого ж той ангел перемiг,
хай часом сам борнi зрікався,
той возвеличений вертався,
змужнiлий, бiльшав i прямiв,
бо i долаючи пiдносить
шлях без трiумфiв i звитяг,
i суть його: не в перемозi,
в поразцi вивершить життя.

(Райнер Марія Рільке, «Споглядаючи», переклад Василя Стуса)


Завдання проповідника полягає не так у переказуванні змістів, хоч яких правдивих, а в їх демонстрації, реалізації, коли проповідник і проповідь зливаються в одне. У святому Томі поєднались ідеальний учений і проповідник; і важливо, навіщо так сталося. Проповідник і вчений Тома Аквінський усім життям виголосив глибоку проповідь про те, що є остаточним прагненням кожної людини. Може, внаслідок безумства більшість бажає негідних речей, але всі прагнуть блага. Віра й розум провадять до справжнього Блага, але в зустрічі з Ним чого попросиш? «Нічого, Господи! Лише Тебе!»

Прозорість

Людська комунікація схожа на зубчасту передачу в механіці: тебе слухатиме і сприйматиме той, чий «крок» збігається з твоїм. Ми, домініканці, завжди намагалися допасуватися до «кроку» оточення, щоб бути сприйнятими, зрозумілими, виконати місію. Але це ніколи не була мімікрія – домініканці встановлювали контакт, щоби вести, освічувати й освячувати, навертати й захищати. Та ні вправність у сфері комунікації, ні ясне відчуття потреб часу не зробить нікого проповідником, який потягне душі до неба.

Що є типовим «фірмовим знаком» домініканського проповідництва в його найкращих проявах? На прикладах кількох видатних проповідників, як канонізованих, так і контроверсійних, можна наважитися на дещо сміливе узагальнення: проповідник тотожний зі словами своєї проповіді, прозорий, автентичний. Його життя, сама його особа є контекстом для слів – свідченням їхньої правдивості. Святий Франциск казав братам: «Проголошуйте Євангеліє, якщо потрібно – то й словами!» Постава домініканця близька до цієї інтуїції: проповідник мусить стати проповіддю, його постать – контекстом для слів. Слів, яким захочеться повірити, бо їх проголошує святий.

Отець Віктор Комарницький для журналу «Вербум»

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий