Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів України
11:17 Понеділок 0 459
1-01-2018, 11:17

Папа Берґольо, або Приборканий хаос

У захопливій інтелектуальній біографії Папи Франциска «Jorge Mario Bergoglio. Una biografia intellettuale», виданій 2017 року в Мілані, Массімо Борґезі розмірковує не тільки про те, що думає Папа, а й про те, як Папа думає.
Кілька тижнів тому на полицях італійських книгарень з’явилася книжка Массімо Борґезі «Хорхе Маріо Берґольо. Інтелектуальна біографія», де проаналізовано джерела інтелектуальної формації Папи Франциска. Такий текст уперше вийшов на світовий книжковий ринок.

Цієї книжки чекали довго. Постать і вчення Папи стали причиною багатьох непорозумінь, тож настав час оцінити реальну постать Хорхе Маріо Берґольо. Автор адресує книжку насамперед тим, хто загубився, не розуміючи слів чи вчинків нинішнього Папи. Вступ розпочинається згадкою про перекручену суспільну думку про Франциска («популіст», «пероніст», «неук») та вказівкою на тяглість між понтифікатами Войтили, Рацінґера та Берґольо. «Насправді є відмінності у стилі та розставлених акцентах, але не у змісті» (с. 21).

Практичний містик

Автор поставив собі надзвичайно складне завдання. Папа – не класичний інтелектуал, який висловлюється переважно через текст. Він практик, а тому дослідження інтелектуальних джерел його становлення вимагало ретельного «розслідування», яке часто мусило спиратися на незначне число доказів. На допомогу прийшов сам Папа, який відповів на запитання та надіслав авторові записані на диктофон відповіді. За словами Остіна Айвері, автора найдокладнішої біографії Папи, виданої в Польщі під назвою «Пророк», відповіді, які дав Франциск, цікаві, бо «показують нове обличчя Папи».

Борґезі, здається, чудово підготований до цього «розслідування». Протягом останніх двадцяти років він завбачливо стежив за всіма інтелектуальними течіями, які впливали на Берґольо (філософією Гегеля, Ґвардіні, Ауґусто дель Ноче, політичною теологією). Його роздуми спрямовані у двох напрямках. З одного боку, він приділив особливу увагу вивченню діалектичної тенденції в західній думці. Він бачить у ній альтернативу як гегелівській діалектиці, так і неосхоластиці. З іншого боку, в якийсь момент він почав аналізувати ситуацію Церкви в сучасному світі. Ці дві основні тенденції перетинаються у нього з третьою: зацікавленістю Латинською Америкою.

З багатьох мислителів, згаданих у книжці, я спинюся лише на трьох: це французький єзуїт Ґастон Фессар, італійсько-німецький теолог Романо Ґвардіні й уругвайський філософ Альберто Метоль Ферре. Перший став для Берґольо наставником молодості, який сформував його на початку навчання. Другий – «досконалим учителем» зрілості, адже його теологія чудово поєднувалася з досвідом майбутнього Папи. А третій – наставником, завдяки якому сформувалася його картина світу.

В одному з телевізійних інтерв’ю Борґезі підкреслив, що унаочнення зв’язку між Берґольо та Фессаром вважає найвизначнішим відкриттям у роботі над книжкою. Папа сам звернув увагу на автора, до якого досі ніхто не придивлявся. «Письменник “гегелівського типу”, але не гегельянець, хоча й може ним здаватися, який мав великий вплив на мене, – це був Гастон Фессар. Кілька разів я перечитав “Діалектику «Духовних вправ» святого Ігнатія Лойоли” та інші його книжки. Я запозичив у нього багато елементів, з яких згодом було зроблено суміш» (с. 33). Саме у французького єзуїта Берґольо знайшов перші згадки про «діалектику протилежностей», яка виражалася насамперед у діалектиці свободи та благодаті. Для Фессара співвідношення між діяльністю Бога й людини мають право на існування лише як питання, а не як «ідеальна» формула.

Центральна тут ідея «примирення». Діалектика, яку Берґольо відкривав у Фессара та інших французьких і німецьких єзуїтів (зокрема Еріха Пшивари й Анрі де Любака), не намагалася уникнути необхідної напруги, а прагнула узгодити різнорідності на рівні дещо іншому, ніж раціональний. «“Синтез”, запроповнований Берґольо, – це своєрідний метароздум, рефлексія, за якою точка примирення протилежностей – це точка, яка міститься в трансцендентності, “містична” точка, яка діє у світі через Церкву» (с. 89). Берґольо від самого початку був практичним містиком.

Час важливіший за простір

Доповненням цих роздумів молодих років стала зустріч із однією книжкою Романо Ґвардіні. Берґольо читав Ґвардіні ще й до 1986 року, але в контексті духовності. «Я поглянув на нього під іншим ракурсом, – зізнається Папа, – взявши до рук “Протилежність: дослідження філософії життєво-конкретного”, працю з філософської антропології» (с. 117.). Саме тоді всі раніше сформульовані інтуїції раптом доповнилися філософією Ґвардіні.

Уже 1980 року, відкриваючи провінційну конгрегацію, Берґольо – на той час молодий настоятель провінції – сказав: «Фундаментальні критерії, завдяки яким ми можемо розвивати свою діяльність і які мають надихати нашу роботу, такі: єдність важливіша за конфлікт; ціле важливіше за частину; час важливіший за простір. Тільки таким чином ми зможемо досягти єдності в дії» (с. 80 – підкреслено в оригіналі). Ця доктрина про фундаментальні принципи стала відповіддю на поляризацію ситуації в Аргентині у 1970-х роках. Берґольо знайшов її філософське опрацювання у «Протилежності» Ґвардіні.

На думку Борґезі, складно говорити про прямий вплив Ґвардіні на Берґольо. Це була скоріше зустріч двох сформованих інтелектів. Запланована докторська дисертація нинішнього Папи мала носити назву: «Теорія протилежності як структура повсякденного мислення та переказу». Відлуння цього згодом можна почути в Апостольському повчанні «Evangelium gaudium». Борґезі грунтовно аналізує всі можливі аналогії поміж «теорією протилежностей» Ґвардіні та «чотирма принципами» Берґольо (до трьох згаданих вище критеріїв додався ще один – «реальність важливіша за ідею»). Можна впізнати стиль мислення, що прагне схопити моменти полярного процесу – «агоністичного» процесу. Берґольо – це «приборканий хаос», «живий синтез протилежностей» (с. 145).

Третій автор, чиє ім’я тісно пов’язано з інтелектуальним шляхом Берґольо, – це Альберто Метоль Ферре. Він називав себе «неприрученим томістом». У 1975–1992 роках він брав участь у роботі пастирської групи при Раді єпископів Латинської Америки. Здається, що три питання, поставлені в його філософії, мають особливе значення для майбутнього Папи: подолання сучасності, ставлення до вільнодумного атеїзму та місія й майбутнє Латинської Америки.

Метоль Ферре, так само, як італійський філософ Аугусто Дель Ноче, виступав за критичну легітимацію сучасності. Він віддавав належне Реформації та Просвітництву як двом її найбільшим проявам. На ІІ Ватиканському Соборі Церква «всотала» сучасність – настільки, наскільки справді стала «постмодерною». Вона подужала і протестантські реформи, і секуляризм «у сенсі всотування найкращого з обох цих традицій. Можна також сказати інакше: сталася нова Реформа та нове Просвітництво. [...] Собор призвів до того, що реформа та просвітництво стали врешті-решт частиною минулого, втративши зміст і сенс буття, реалізуючи свої найкращі риси в Католицькій Церкві» (с. 160). У випадку Реформації «найкраще» означало звернути увагу на люд Божий і на покликання мирян. А щодо Просвітництва йшлося про визнання того, що віра не заперечує сотвореної реальності й розуму. Борґезі в інтелектуальній біографії Берґольо показує, як ця лінія подолання сучасності практично реалізується під час понтифікату як Бенедикта XVI, так і Франциска.

Ще одне важливе питання стосується визначення вільнодумного атеїзму. «Парадоксально, – пише Метоль Ферре, – що смерть Бога знищила сам месіанський атеїзм. Насправді ж атеїзм кардинально змінив форму. Він уже не месіанський, а вільнодумний. Він уже не революціонер у соціальному сенсі, а партнер у збереженні статус-кво, він зацікавлений не у справедливості, а перш за все в тому, що дозволяє культивувати радикальний гедонізм» (с. 185). Іншими словами, це перемога Огюста Конта над Карлом Марксом.

Метоль Ферре не обмежувався критикою. Він стверджував, що «глибоке ядро вільнодумного атеїзму – це прихована потреба краси» (с. 191). Тому «змагання» з цим типом атеїзму має відбуватися саме в цій площині. Вільнодумний атеїзм – це не теорія, а практика, тому її потрібно подолати через дію, присутність, зустріч, а не нову теорію.

Джерело, а не лише віддзеркалення

Третє питання стосується майбутнього Латинської Америки. Борґезі показує два рівні цієї проблеми: геополітичний і еклезіальний. Метоль Ферре посилається на концепцію бразильського єзуїта Енріке де Ліма Васа, який запровадив розрізнення понять «Церква-джерело» і «Церква-відсвіт». Протягом багатьох століть «джерелами» були європейські Церкви (на момент відкриття Америки – Церква в Іспанії з теологією та містикою бароко; під час ІІ Ватиканського Собору – Церква в Німеччині та Франції). «Церква в Латинській Америці може стати “джерелом”, – пише Метоль Ферре, – тимчасом як Церква в Європі повільно стане “відсвітом”. [...] Ми спостерігаємо сутінки Європи як єдиного центру Церкви. [...] Схоже, що в Латинській Америці переживаємо перехід від “відсвіту” до “джерела”»(с. 166–167). Саме тут стає зрозуміло, чому Папа Франциск постійно наголошує на питанні периферії.

Метоль Ферре мріяв про «велику батьківщину», яка охоплювала б увесь континент. Він був переконаний, що якщо Латинська Америка хоче вижити, то має реалізувати щось подібне до проекту Сполучених Штатів. Однак це не може відбутися на основі уніфікації. Глобалізація – не той процес, який вимагає усунути будь-які відмінності. Щоб описати це явище, Берґольо використовує образ багатогранника (пор. «Evangelii gaudium» 236). На відміну від сфери, де кожна точка однаково віддалена від центру, багатогранник зберігає розмаїття, підтримує периферію. Марксизм же, який був філософським фундаментом теології визволення, прагнув до уніфікації.

Берґольо ніколи не мав зв’язків із лівими рухами. До його інтелектуальної родини входили Альберто Метоль Ферре і Амелія Подетті, які ставили в центрі роздумів католицький націоналізм, «у серці якого державу перевершував pueblo» – тобто люд (с. 53). Їхніми богословськими союзниками були «теологи люду»: поміж іншими, Лусіо Гера, Рафаель Телло та Хуан Карлос Сканноне. На їхню думку, «діяльність Церкви повинна не тільки орієнтуватися на люд, а насамперед народжуватися з самого його нутра» (с. 71).

Теологія люду – це ні консервативна альтернатива теології звільнення, ні теологія звільнення без марксизму. Остін Айвері слушно зазначає, що основна відмінність між цими двома видами практичної теології – які часто плутають в Європі – полягає не у ставленні до бідних і не в концепції звільнення, а в увазі, яку приділяють культурі та історії певного народу.

Підсумовуючи, можна сказати, що в захопливій мандрівці історією інтелектуальної формації Франциска Массімо Борґезі показує не тільки, «що думає Папа» – хоча це дуже важливо, бо багато хто про це запитує. Борґезі також демонструє, «як думає Папа», і це значно важливіше для майбутнього Церкви.

Войцех Сурувка OP

Переклад КМЦ за текстом Laboratorium WIĘZI.

Залишити коментар

Клацніть на зображення щоб оновити код, якщо він нерозбірливий