Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Мужній сповідник віри. До річниці відходу о. Тадеуша Хоппе
14:01 Середа 0 327
10-11-2021, 14:01

Мужній сповідник віри. До річниці відходу о. Тадеуша Хоппе

…Цього священика знала, без перебільшення, «вся Одеса». Сорок п’ять років отець прелат Тадеуш Хоппе SDB служив у храмі св. Петра, на Гаванній (за радянської доби — Халтуріна).
10 листопада минає вже 18-та річниця з дня відходу до Господа отця Тадеуша. Нижче — добірка спогадів про нього, що збереглася на просторах інтернету.


Пастирське слово єпископа Броніслава Бернацького з нагоди першої річниці смерті отця прелата Тадеуша Хоппе (10. XI. 2004)

Блаженної пам’яті отець Тадеуш був найстарішим католицьким священиком не тільки нашої дієцезії, а й усієї України. З його смертю закрилася ще одна сторінка в історії нашої помісної Церкви — історія гонінь на полум’яних ісповідників віри. Сорок п’ять років свого довгого та яскравого життя отець Тадеуш Хоппе присвятив Україні. Місцем його постійного перебування була Одеса. Не лише одеситам, а й мешканцям інших міст колишнього Радянського Союзу добре була відома адреса храму святого Петра на Халтуріна, 5, де служив прелат. Це було місце, куди приходили і приїжджали люди, які шукали духовного підкріплення і порад мудрого пастиря. Безсумнівно, умови, в яких працювали в той час отець Хоппе та інші нечисленні католицькі священики на теренах  колишнього СРСР, не дозволяли здійснювати такі різноманітні форми пастирського служіння, які відомі нам сьогодні.

Однак у тих страшних, нелюдських умовах йому вдавалося відкривати Євангельську звістку всім, хто шукав слова правди. За роки його служіння католицька громада Одеси не тільки вціліла, а й постійно збільшувалася. В основі його пастирського служіння — безоглядна і пристрасна любов до Євхаристійного Ісуса. Ті, хто знав покійного прелата, пам’ятають, що він годинами віддавався спогляданню, схиливши коліна перед Святими Дарами. Він також прищеплював любов до Євхаристії своїй пастві. Ще однією підставою його духовності було глибоке вшанування Діви Марії. Отець Хоппе був полум’яним апостолом Богородичного благочестя. Розарій, який він майже не випускав із рук, був його духовним мечем, із яким він долав диявольські підступи.

Є ще один «секрет» його пастирського успіху. Протягом десятиліть комуністичної ночі і до кінця своїх днів отець прелат Хоппе зберіг вірність і глибоку синівську любов до Єпископа Рима. Отець Тадеуш добре знав, що в основі Церкви Христової лежить камінь — Петро, і тому брами пекла не здолають її. Особливою рисою священницького служіння отця Хоппе було те, що він, безсумнівно, був «в’язнем конфесіоналу». Прелат Хоппе був готовий годинами вислуховувати людські сповіді, полегшуючи сумління та відпускаючи гріхи. Всі, хто бажав посповідатися, завжди могли знайти його в храмі задовго до початку богослужіння і після нього. Отець Хоппе може бути добрим прикладом і для наших священників, покликаних до служіння прощенню та розраді.

Отець Тадеуш був членом Згромадження Салезіянів Дона Боско. Однак його доля і пастирське служіння безпосереднім та нерозривним чином були пов’язані з нашою помісною Церквою. Завдяки отцю Тадеушу на території нашої Одесько-Сімферопольської дієцезії збереглися католицькі громади. Завдяки йому народ Божий мав доступ до сповіді, Причастя та інших святих обрядів.

Сказане можна застовувати не тільки до віруючих нашої дієцезії. Відомо, що, окрім католиків Одеси та Криму, отець Тадеуш окормляв також віруючих Києва, Кишинева і — деякий час — навіть далекого Тбілісі. Перша католицька громада Києва також була зареєстрована завдяки старанням отця Тадеуша.

Отець Тадеуш Хоппе виховав кількох священиків. Під його духовним керівництвом було виплекане чернече покликання кількох десятків юнаків і дівчат. Отець Тадеуш користувався глибокою повагою та авторитетом також серед православних Одеси, був у дружніх стосунках із деякими відомими представниками православ’я в місті. До нього, по духовну пораду, приходили не лише католики, а й представники інших конфесій і навіть люди невіруючі. Своїм життям отець Тадеуш Хоппе засвідчив героїчність християнських чеснот віри, надії та любові.

Сьогодні, коли цей мужній сповідник віри зарахований — як ми віримо — до Церкви прославленої, ми, члени Церкви мандрівної, бажаємо зберегти пам’ять про цього вірного сина Католицької Церкви не тільки в наших серцях. Вже в перші дні після смерті Тадеуша Хоппе до мене зверталися віруючі нашої дієцезії, а також представники одеської інтелігенції та некатолицьких громад міста, з проханням увічнити пам’ять прелата створенням його кімнати-музею. Історія отця Хоппе — це історія Католицької Церкви України другої половини ХХ століття. Історія отця Хоппе — це важлива частина історії нашої помісної Церкви. Всіх вас, дорогі брати і сестри, я прошу молитися до Господа за упокій вірного раба Божого Тадеуша. Сотвори йому, Господи, вічну пам’ять. Амінь.


27 червня 2013 року виповнилося 100 років з дня народження Тадеуша Хоппе. 30 червня у храмі св. Петра відбувся концерт, присвячений цій даті. Лунали улюблені твори отця прелата. В архіві Кімнати пам’яті отця Хоппе збереглося вступне слово органістки костелу Олени Пяста.

Я б хотіла сьогодні трохи розповісти про дивовижну людину та священика — святої пам’яті отця прелата Тадеуша Хоппе.

Народився отець Тадеуш у Польщі в багатодітній родині — був десятою дитиною. З цієї сім’ї вийшли двоє священників: отець Тадеуш та його старший на шість років брат отець Юліан.

Отець Тадеуш був висвячений на священика 2 січня 1943 року у Вільнюсі. Служив у кількох парафіях Литви, півтора роки був душпастирем партизанів. У грудні 1958 року призначений настоятелем храму св. Петра в Одесі.

Це була людина високого інтелекту, надзвичайної дисципліни, величезної віри, великої вимогливості до себе та до інших. Прекрасний психолог, отець Тадеуш відзначався дипломатичним даром. Також йому були притаманні тонкий гумор та прозорливість.

Служив він по дві Святі Меси, а в неділю і свята — по три Меси щодня. На кожній Святій літургії парафіяни слухали змістовні, цікаві, важливі для життя і спасіння душі проповіді. Його можна назвати «в’язнем конфесіоналу». Задовго до початку Святої літургії та після її закінчення він сповідав! Отець Тадеуш був ревним шанувальником Серця Пресвятої Діви Марії та Пресвятого Серця Ісуса Христа.  Цю любов він проніс через усе життя, до кінця своїх днів, а також зумів запалити це почуття у серцях своїх парафіян.

Дуже дбав про красу та естетику храму. Своєчасно проводилися внутрішні та зовнішні ремонти, вівтар потопав у квітах. Отець Тадеуш дуже любив і всіляко заохочував церковні хорові та сольні співи, а також духовну органну музику.

Був для нас батьком добрим, а водночас суворим і вимогливим. Знав кожного з нас краще, ніж ми самі себе знали; своїм поглядом, здавалося, проникав у глибини душі. Кожен парафіянин має свою історію спілкування з цим чудовим і незвичайним священиком…

Жив він у підвальному приміщенні під костелом, дуже скромно та вбого. Зараз усі кімнати відремонтовані, крім кімнати отця Тадеуша.  Вона збережена як Кімната пам’яті священика. Сюди приїжджають із багатьох країн, оскільки отець Тадеуш відомий і поза Україною.

І насамкінець хочу сказати, що Ісус Христос — наш Добрий Пастир, Йому вся честь, і слава, і подяка! Він нас не залишив самих на землі. Господь посилає нам своїх добрих пастирів, і одним із них був отець прелат Тадеуш Хоппе, який назавжди залишиться в наших серцях та в нашій пам’яті.


Розповідає настоятель парафії св. Петра отець Едвард Мацкевич SDB:

Ця історія сталася двадцять років тому. Я тоді служив у Ростові, а в Одесі був на реколекціях. І в першу п’ятницю червня ми прийшли до отця прелата Хоппе з отцем Ігнатієм Риндзьонком. Я  тав перед ним навколішки і сказав: «Отче прелате! Вас вітає настоятель римо-католицької церкви з Ростова-на-Дону, який називають “Ростов-тато”. А Одесу називають “Одеса-мама”. І настоятель із Ростова, від “тата”, схиляється перед “мамою” — отцем прелатом». Ми посміялися, а потім сказали, що підемо до храму. Я сповідатиму, а отtць Риндзьонек буде служити Месу.

Ми пішли. І ось що отець Ігнатій потім розповів мені. Приходить отець прелат, одягнений у своє облачення. Побачив, що у нього в конфесіоналі сидить священик, здогадався, що то отець настоятель із Ростова. Зазвичай, коли він приходив у конфесіонал, то стукав палицею, щоби священик, який знаходиться там, виходив, а він сам сповідатиме. Але цього разу він не постукав, а сів до іншого конфесіоналу, що було небувалою подією. І отець Ігнатій спитав мене: «Що ти зробив отцю Хоппе, що він тебе залишив, а сам сів до іншого конфесіоналу?» А що я міг відповісти? Можливо, те, що я привітав його як «тато» — свою «Одесу-маму», на нього так вплинуло?

До нашої зустрічі я чув про отця Хоппе від священників, які «вийшли з його рук»: отця Андрія Яницького, нинішнього єпископа Віталія Кривицького. Вони розповідали, зокрема, що він давав покуту після сповіді, і треба було написати кілька разів про те, що вони мали виправити або що мали зробити. І потім треба було прийти з цим зошитом і показати, як виконали покуту. А якщо вона не була виконана, отець Хоппе не допускав до Причастя…

…У гостьовій книзі, що зберігається в Кімнаті пам’яті отця Хоппе, залишився запис єпископа-помічника Люблінської архідієцезії Ришарда Карпінського, зроблений 12 серпня 2005 року.

«Я відчуваю величезну радість від того, що зміг відвідати парафіяльну громаду Святого Петра і молитися з вірними, як і тоді, 16 років тому. Це була перша парафіяльна громада, яку я відвідав на території Радянського Союзу, де настоятелем був світлої пам’яті прелат Тадеуш Хоппе, салезіянин. Він був справжнім душпастирем. Я був вражений його стійкістю, міцністю його віри, його любов’ю до Церкви як тіла Христового. Я був першим польським єпископом, який офіційно відвідав Одесу, — на запрошення мого кузена, що пережив Майданек і після війни знайшов в Одесі другу батьківщину. Отець прелат Хоппе був приголомшений тим, що через стільки років дочекався свого щастя — можливості вітати польського єпископа. 17-го серпня 1989 року він сказав у храмі: “Любі парафіяни!  Якби хтось із вас сказав мені, що я дочекаюся такого щастя — вітати єпископа з Польщі, то я би вирішив, що цю людину треба відправити до психіатра. А нині це стало дійсністю. Господь Бог наділив мене даром слова, але зараз я більше нічого не можу сказати. Можливо, більше скажу на Месі в неділю”. І прелат заплакав… І парафіяни заплакали  разом із ним. За кілька днів, у неділю, я мав урочистий інґрес у храмі. Отець Хоппе попросив, щоб я особисто уділив Причастя всім віруючим. Потім ми листувалися з ним, але, на жаль, у мене не завжди був час на листи <…>». Єпископ підписався — і поряд є і мій підпис. Я вже служив у Бібрці, а в храмі св. Петра заміщав тоді священика… 


Спогади сакристіянина Віктора Пєнежка були записані за кілька місяців до його відходу до Господа (1 березня 2020 року):

Коли Тадеуш Хоппе став настоятелем цього храму, люди спочатку були незадоволені, навіть плакали від нього, бо він був дуже вимогливий. Але з часом зрозуміли, що він справжній настоятель, а не «просто так», зрозуміли його ставлення до них. Коли він був молодий, йому єпископ не давав спуску. І ті священники, що вчились у нього, стали хорошими священиками, тому що він поводився з ними вимогливо, як і єпископ із ним. І він про кожного священника знав — хто у… «найманцях», а хто справжній.

Він був дуже хорошим настоятелем. Бачив людей «наскрізь», відчував їх. Він любив людей і люди любили його. Казав: «Треба, щоб любов була, бо без любові нічого не буде…» Одного разу я зауважив, що бачу кожну людину: наскільки вона грішна, невдячна. А він відповів: «Неправильно ти вважаєш: треба бачити в кожній людині добрі справи і молитися, щоб погані пішли». Він з усіма вмів порозумітися. У стосунках із людьми дотримувався балансу між суворістю та любов’ю. Багато хто зрозумів це, і тому про нього говорять з любов’ю.

…Пам’ятаю, як сказав отцю: «Треба гріхи зняти, але в мене немає гріхів». А він здивувався: «Як — немає гріхів?  Тільки Ісус не має, а всі мають гріхи. Подумай!» Я подумав, прийшов і кажу, що знайшов три гріхи. Він відповів: «А ти казав, що нема…»

…Одного разу я прибирав подвір’я, а він побачив мене з вікна, прочинив кватирку і питає: «Чому ти це робиш, хто наказав тобі робити це?» Я відповів, що ніхто не наказав, я порядок люблю. І він вирішив дати мені трохи грошей та шоколадку… Він ділився з людьми тим, що мав. Казав, що там, де троє, там і четвертому, й п’ятому знайдеться тарілка борщу, і часто пропонував мені поїсти. Тобто він опікувався не тільки душею, але й тілом.

…Він казав мені: «Ти мій брат. Я тебе лаю, але кохаю. Якби я тебе не любив, то не звертав би на тебе уваги». Запитував мене: «Що ти будеш робити, коли я помру?» Я відповідав: «Буду молитися за Вас на землі, а Ви на небі — за мене». Ми молимося щодня один за одного, я це відчуваю…

Отець Хоппе був священиком «старого зразка», не «найманець», а справжній. Він міг сказати парафіянам, що не будуть приступати до Причастя цілий місяць, якщо дізнавався, що вони неправильно поводяться у храмі: сміються, розмовляють. Можливо, це й не зовсім канонічно, але отець Тадеуш вважав: якщо людина віруюча, то повинна і поводитись по-Божому…. Щоб у неї було якесь поняття у вірі, а не просто — прийшов і пішов. Через його суворість деякі міністранти припиняли ходити до хаму. Один чоловік довго не приходив, бо отець сказав таке, що йому не сподобалося. Отець Тадеуш мені одного разу каже: «Піди, запроси його, нехай приходить». І він повернувся. Одній хористці він сказав: «Ти погано співаєш, не дотягуєш». Вона образилась. А потім зрозуміла, що він випробовує її, виховує, і вже не ображалася на нього. Він за неї молився, і не просто так це сказав, а задля того, щоб вона не зазналась, якщо похвалить її.

Коли він був уже слабенький і йому важко було ходити, я водив його. Останнім часом прелат уже дуже погано почувався, але одного разу каже: «Давай вийдемо, я хочу прогулятись». Вийшли з ним на двір. Він був із паличкою, дуже слабкий, і я вмовив його повернутися. …Він мені багато разів снився. Якось уві сні каже: «Ти не будеш сьогодні прислуговувати на Месі». «Як це? Я щодня на Месі!» «Не будеш!» «Буду!» «Не будеш…». А вранці священик приходить та й каже, що сьогодні на Месі прислуговуватимуть хлопці-міністранти, а не я…

Він багато читав, багато знав. Усім, хто звертався до нього, давав роз’яснення, вчив, усі були задоволені. Приходили й звичайні люди, не парафіяни. Його чимало людей у місті знали. За дві години до Меси вже був у конфесіоналі, чекав на людей — на сповідь, поговорити. І після Служби залишався. Він мені казав: «Ми з тобою приходимо першими, йдемо останніми»…


Пані Броніслава, парафіянка:

До Одеси я приїхала багато років тому, напередодні Різдва. Звісно, прийшла до храму. Зустрів мене отець Тадеуш — дуже люб’язно. Пішла до сповіді… Отець давав мені різні книжки й казав: «Знаходь час — читай, молися». Щонеділі я приходила до храму… Серед тижня не могла, бо працювала, а ввечері навчалася. Костел — це для мене як друга родина. Завжди йшла туди із задоволенням, отримувала духовну силу. Отець Тадеуш був дуже чуйний, допомагав, чим міг, і мені було легше жити…

Отця Тадеуша в радянські часи куди тільки не викликали, запитували про парафіян. Але він знаходив із владою спільну мову, і завдяки цьому вдавалося пом’якшувати заборони. Люди приходили до храму, молилися, і на свята завжди було багатолюдно. П

ісля Меси люди залишалися і отець Тадеуш проводив катехизацію. Приходили до нього на сповідь та зі своїми проблемами: сімейними, матеріальними, моральними. Він кожному намагався допомогти — словом, ділом, матеріально, ліками.

Кажуть, що він був суворим… Так, якщо треба, казав, що не можна так поводитися щодо дітей, своєї родини, когось соромив, що мало Богу молилися. Однак у такій коректній формі, що сприймали його як найдорожчу, рідну людину. І якщо він когось «лаяв», то це заслужено було, за діло. І люди робили висновки, виправлялися. Він нібито мав якийсь обов’язок бути для всіх духівником. Дуже доброю людиною був отець Тадеуш Хоппе. Зараз люди приходять до нього на могилу. Так зберігається особливий духовний зв’язок…

Отець Віталій Кривицький (майбутній єпископ) і отець Тадеуш Хоппе. Фото з архіву парафії св. Петра  

Пані Владислава, парафіянка:

Наш ксьондз Тадеуш Хоппе був пронизаний Божим словом та Святим Духом і цю свою побожність виливав на парафіян. Він був дуже зайнятий із самого ранку: приймав сповіді, служив Месу. Після Меси зазвичай просив парафіян залишитися на кілька хвилин і розучував із ними пісні. Кожен парафіянин повинен був мати блокнот із молитвами, літаніями, піснями. А ще проводив катехизацію, тлумачив Слово Боже.

Отець Хоппе був справжнім господарем нашого храму. Тоді ще було пічне опалення і він мав потурбуватися про дрова, вугілля, про ремонт — усе було на ньому. Доводилося бути і дипломатом, коли він домагався підсобних площ для нашого храму.  Не раз зустрічався з представниками влади на обговоренні питання про повернення вірянам собору Успіння Пресвятої Діви Марії та будівлі, що залишилася від зруйнованого храму св. Климентія на Балківській.

Він освячував квартири, уділяв таїнства хрещення, вінчання, відвідував хворих, відспівував померлих. Наш храм св. Петра завжди був повний на Різдво та Великдень. Заповнювалося все подвір’я, і ксьондза Тадеуша вистачало на всіх і все. Він говорив: «Слова Божого та води свяченої завжди у вас буде в достатку». І ще часто повторював: «Пам’ятайте, що Ісус помер на хресті за нас, грішних, і щоби стати християнами, прощайте і любіть своїх ворогів».


Галина Маркелова, поетеса, художниця (за фахом фізик):

Повоєнна Одеса, рік 1947… Ми з бабусею вранці гуляємо Соборною площею. Довгі алеї в’язів ведуть до фонтану. По обидва боки — лавки, на яких відпочивають бабусі, тут же бігають діти.

І раптом помічаю біля однієї з лавок дівчаток різного віку в дуже гарних білих сукнях, із віночками на головах, у деяких в руках ніжні квіти, як мені здавалося, лілеї. Схожі на ангелів, що нібито зійшли з картинок у книжках, які десь діставала і читала мені бабуся, дівчатка смиренно чекали. Віяло чимось таємничим, піднесеним, урочистим. Нарешті, взявшись за руки, вони пішли парами повз нас у бік Міського саду. Бабуся взяла мене за руку і ми рушили за ними. Дорогою я дізналася, що це дівчатка, які йдуть на Перше Причастя, їх одягають як наречених і це велике свято для них.

Треба сказати, що після війни був великий сплеск релігійності і влада поки що не поспішала боротися з цим. Пам’ятаю, як біля синагоги на Пушкінській, де потім відкрили спортивну школу, на 9 ава [Тиша бе-ав — національний день жалоби і посту в євреїв у пам’ять про зруйнування Першого і Другого храму в Єрусалимі. — Прим. ред.] збиралася незліченна кількість народу, всі поминали, тримаючи в руках довгі списки, своїх загиблих родичів. Людей було стільки, що тролейбус у цей час не ходив.

Були відкриті і семінарія по вулиці Чижикова, і монастир, де тоді мешкав Святий Кукша [Кузьма Кирилович Величко, †1964, православний схиігумен, святий УПЦ. — Прим. ред.], і кірха, і два костели — великий на Карла Маркса та маленький, неподалік Міського саду. Ми вже добре знали цей храм: поряд була лазня, і кожен наш похід у лазню закінчувався заходом до храму.

Костел називали «французьким», бо вулицею, що звалася Гаванною, колись від порту піднімалися французькі моряки і дякували святому Миколаю, своєму покровителю, за вдале плавання. Навіть люстра у цьому храмі нагадувала корабель. Більш затишного притулку для душі я не знаю. Компактний простір організований архітектором так, що, з одного боку, відчуваєш піднесення, особливо коли грає орган, а з іншого — захищеність, як у міцному будинку. Після закриття Катедри на Карла Маркса цей храм залишався єдиним діючим католицьким храмом на всьому півдні України! Пошепки розповідали парафіяни, як після війни просто з Меси забрали двох священників, італійця та француза, доля яких, як тоді вважали, губиться в підвалах КДБ…

…Але храм вистояв і дочекався свого світанку, коли тихе сонце отця Тадеуша Хоппе засвітило в ньому… Ми з друзями заходили сюди: спершу — щоб послухати латинську, а потім польську мову, якою почали відправляти Меси… Отець Тадеуш завжди привітно, але без будь-якої поблажливості, вислуховував наші нісенітниці, знав усіх на ім’я, ніколи не докоряв, коли від нас тхнуло сигаретами, і залюбки підтримував наш інтерес до мови.

Різними ми були, але всі тягнулися до отця Тадеуша… Він ніколи не дозволяв собі порушити особистий простір співрозмовника, але ти відчував присутність чогось особливого поряд із собою, втішного, втихомирливого — і йшов, зазвичай, заспокоєним. Вихор пристрастей у твоїй душі завмирав і вже намічалася тоненька стежка виходу з капосної ситуації. …Я пам’ятаю його зовсім незадовго до смерті: тиха, радісна усмішка грала на його вустах…

Тепер, коли опиняюся в тому районі, перед очима постає картинка з раннього дитинства — зграйка маленьких наречених, що з трепетом ідуть до вівтаря, а біля вівтаря з чашею — отець Тадеуш…  

Джерело: CREDO
Історія Церкви в Україні 15:00 Середа 0 408 Що св. Йоан Павло ІІ сказав би нам сьогодні? У день народження Кароля Войтили, який більш відомий як Папа Йоан Павло ІІ і зараз вже перебуває серед святих у небі, пригадаймо його слова під час візиту до України. Це був далекий 2001 рік, однак ці слова зараз для нас видаються пророчими та актуальними, як ніколи. 
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.