Останніми місяцями життя скидається на перше паломництво, яке я колись пережила в підлітковому віці. Ти майже не знаєш, хто поруч. Не зовсім розумієш, куди ви йдете, окрім остаточної мети (бо не розумієшся у топографії від слова «зовсім»). Усе ніби знайоме, але водночас абсолютно нове, і навіть ті люди, яких добре знаєш, поводяться зовсім по-іншакшому.
Та й із тобою теж усе якось дивно: не розумієш себе, на кожну відповідь — іще сотня запитань, здивування чергується зі спротивом, вдячність — зі злістю, і так щодня, ще й не раз. Лише ввечері терпкий аромат степових трав і ліричний спів під гітару трохи примирюють із реальністю. Усі раптом стають немов ріднішими, і розумієш, що саме зараз ти вчишся найважливіших речей у житті, яких напевно не викладали у школі.
Задач, які задає війна, немає в кого списати. Хіба в Теодора Рузвельта вдалося підгледіти підказку, актуальну для мене зараз як ніколи: «Роби, що можеш, із тим, що маєш, там, де ти є». Тут і тепер. І з тими, хто поруч. Тільки так вдається осягнути найважливіше. Що все життя — справді паломництво, а необхідне на шляху вміщається у наплічник. Ми не обов’язково можемо обрати попутників, але завжди — мати із собою той дім, якого ніхто не здатен відібрати. Власні цінності, найглибші думки й почуття, любов до рідних — внутрішнє світло, яке можна зберегти навіть у найтемніший час, коли тривоги й нерозуміння, хто поруч, підштовхують сумніватися навіть у тому, куди (і чи варто) прямувати далі.
Уроки равлика і черепашки
— Мамо, а ми як равлики чи як черепашки?
— ?..
— Дивися, їдемо повільно, а сумки тягнемо за собою, ніби свої будиночки.
— Так, тільки от вони хоч знають, куди повзуть…
Жінка в автобусі втомлено зітхнула, а хлопчик років десяти замислився.
— Ну мам… Головне, що ми повземо. От якби вже і повзти не могли — оце реально була би проблема, правда?..
Жінка вперше весело усміхнулася.
Цей діалог в автобусі, що їхав у бік кордону, був якимось трагікомічним, але всі, хто його чув, ховали усмішки. А мені згадалася євангельська порада бути, як діти. Шукати радість у всьому, де є надія її знайти. Це легше робити, якщо брати з собою передусім найважливіше — власну гідність, яка гріє навіть тих, кому «нема де прихилити голови».
До речі, я вкрай рідко вживаю слово «біженці» — тільки в юридичному сенсі та щодо тих, хто не планує повертатися назад. А до внутрішніх переселенців часто звертаюся «наші гості, а зараз мешканці такого-то міста». Це може здаватися впертістю, затятістю чи надмірною принциповістю — нехай. Мені-бо йдеться про вибір, який визначає: біженці чи паломники, вільні громадяни світу. Слово «гості» взагалі вказує на покликання людини: від «дитина — гість у твоєму домі: нагодуй, вивчи і відпусти» й аж до християнського вчення, що нагадує, що всі ми на землі — гості, а справжню батьківщину маємо в Небі. Водночас такий підхід трохи спрощує сприйняття і дозволяє легше уникнути того, що часом зовуть синдромом відкладеного життя.
Жити зараз — бо це питання невідкладне
«Колись настане день, закінчиться війна». Для когось настане, а для когось і ні. Не знаємо, що й коли нас чекає. Напередодні 24 лютого я надибала фразу на кшталт «кожен день — це бій, але навіть під час бою потрібно не забувати жити». Усвідомлення тимчасовості зовнішніх обставин (але не внутрішніх цінностей) допомагає легше сприймати зміни й не відкладати життя «до кращих часів». Життя триває тут і тепер, стосується саме сьогодення.
Цей текст пишеться в дорозі, коли за вікнами — уламки розбитих будівель Київщини на Житомирській трасі. А між ними працьовито бігають хлопці-будівельники та бадьоро їздить техніка, щоб якнайшвидше відновити пошкодження. Уявіть собі, якби будівельники та місцеві громади сказали: «Та що вже… Почекаймо з ремонтом до кінця війни. Бо нам боляче дивитися на ці уламки, навіть торкатися їх, ось так». На щастя, прагматизм потреб воєнного часу не дає зупинятися навіть за бажання. А щодо зусиль — то на те, щоби переживати, їх потрібно приблизно стільки, скільки й на працю задля відбудови. Різниця лише в коефіцієнті корисної дії.
Проста — нехай і найпростіша, на кшталт миття рук — і зрозуміла діяльність без стогону за минулим та болю через нез’ясоване майбутнє здатна підтримати й допомогти вижити навіть у концтаборі. Про це писав Віктор Франкл, психолог і психотерапевт, який вижив в Аушвіці. Про це знятий фільм «Життя прекрасне», герої якого — ув’язнені в концтаборі батько і син: тато стає для сина добрим чарівником, щоби тільки хлопчик не зрозумів, у якому страшному місці вони опинилися. І хоча кінець кінцем батько гине, внутрішня свобода, якої він навчив свого сина, стає для хлопця найціннішим спадком.
Обрати не обставини, а їх сприйняття: збираємо наплічник додому
«Чи все я дала місцю — місту, де перебуваю. І чи все взяла, що є тут для мене». Це фраза з допису Світлани Ройз, психологині, яка своїми текстами надихає багатьох від лютого цього року. Фраза належить подрузі Світлани та стосується питання, коли час повертатися додому. Це, звісно, особиста справа кожного й кожної з нас. Та можна принаймні подумати про те, що варто взяти із собою, повертаючись: навички, уроки війни, переможні стратегії, які ми засвоїли за цей час. А розбиті рожеві окуляри можна лишити, вони в наплічнику точно будуть зайвими.
Отже, напевно беремо з собою: відкриття, що спільнота — це те, що я будую з тими, хто поруч, а не певне «статичне місце», що нас визначає географічно. Ми будуємо спільноту в актуальному часі, реально й онлайн — а вона будує нас. Також не забуваємо вкласти розуміння, що речі цінні за потрібністю та якістю, а не за кількістю. Це точно знадобиться. І, звісно, вдячність і подарунки: відкриття, новий досвід, а також усвідомлення, що у світі є чимало речей, із якими ми здатні впоратися достатньо добре.
Так формується не лише «наплічник паломника», а й діяльна протиотрута від важкої хвороби воєнного часу: нарікання. Коли все не так і всі не ті. Їхати було зле, але й повертатися не краще. І так повторити 50 разів на різний манер. Укотре переосмислюю: ми не вибираємо обставин життя, але можемо вибрати свою реакцію на них. А водночас маємо право на «нормальну реакцію на ненормальні обставини», яку визначає наша людяність. Утім, ця реакція не може бути неконтрольованою, бо тоді зростає небезпека раптом закінчитися разом із війною.
Навіть ті, хто нікуди не виїжджав, зараз так чи інакше стикаються з поверненням до себе в новій реальності: хтось — вийшовши на роботу, хтось — змінивши житло, хтось — переглянувши життєві плани. Кроку вперед до оновленої реальності замість людини ніхто не зробить. Можна лише допомогти зібрати наплічник і час від часу нагадувати, що шлях до себе — це насправді і є шлях додому. З тим, що я маю. Там, де я є. І з любов’ю, яку з усіх сил намагаюся вкладати у кожен свій — навіть якщо невдалий — малий чи великий крок.
Ірина Максименко
Verbum
Війна показала, наскільки люди потребують храму Звістка про початок повномасштабної війни, здавалося б, відвернула увагу українського суспільства від болісної проблеми повернення костелу св. Миколая вірянам. Однак трагічні події останніх місяців, чого не можна не помітити, ще більше загострили потребу людей у святині, де вони шукають Бога і Його допомоги, і водночас, гуртуючись навколо храму, несуть допомогу іншим людям. Війна, як жодна інша подія, виявила, наскільки людям у такий складний час потрібен Бог і місце, де Він перебуває.
Харківський підземний мікровсесвіт
«Дорогий Боже! Дякую Тобі за все ...». Лист загиблого під Гостомелем
Отець Павло Вишковський ОМІ: «Це ще один знак, що Ісус з нами»
Інтерв'ю / Свідчення «Якщо Бог нас вивів з пекла, значить має план на нас» - батьки п’яти дітей про порятунок з Маріуполя Коли ми чуємо про десятки тисяч загиблих в Маріуполі і розуміємо, що це ще далеко не остаточна цифра. Коли ми тільки на мить пробуємо уявити життя людей, які вже третій місяць живуть в катакомбах, під постійними обстрілами, без води, тепла, електроенергії, ліків та всього, що потрібно для життя – ми розуміємо, що Маріуполь, місто Марії, як його назвав Папа Франциск, стало для людей пеклом. Історію родини, якій вдалось вирватись із пекла розповіла Наталя, мама п’яти дітей. 
