Біженці у Чернівцях: це не так про віру в Бога, це про віру в людей

Про це повідомляє Львівська архідієцезія.

Є жінки з дітьми, є люди, які продовжують працювати онлайн, є люди, які були там у громадському житті. Перебування у цьому парафіяльному будинку біженці називають щастям, адже не сплять, наприклад у спортзалі. В домі все організовано, є чергування на кухні, прибирання. Самі і за свої кошти купляють продукти. І щоденно працюють онлайн. Жінки відповідають за побут і ходять плести маскувальні сітки у школу № 37.


– Всі ці люди – не католики, мені зателефонували знайомі і попросили їх прийняти, – роповідає отець Кшиштоф Сапальські, настоятель римсько-католицької церкви Архангела Михаїла-Санктуарію Матері Божої Фатімської. – В нас є кімнати, де влітку розміщуємо дітей на літній табір. Тепер вже тиждень всюди, де можна, тут сплять наші гості. У нас була зустріч-знайомство, я запросив наших парафіян, які працюють вчителями у школі. І я сказав: «Ось є вони, і вони будуть тут координатори, щоб ви по кожній дрібниці за мною не бігали».

Також наші вчителі будуть проводити з дітками катехизи, хочемо навчити їх молитви на розарії, аби разом молитися за припинення війни. Так жартома скажу, я більше як директор. Дивлюся, щоб дім функціонував, працювало опалення, була вода. Також є ще біженці, які живуть у родинах наших парафіян. Наша Садгірська парафія отримала гуманітарну допомогу з моєї рідної парафії у Польщі. І що кому потрібно, може отримати, але я контролюю, чи дійсно є потреба, чи хтось не зловживає. Працюємо у співпраці з о. Романом Заморським з греко-католицької церкви, моїм товаришем.

Отець Кшиштоф – поляк. У Львівській архідієцезії РКЦ, куди відноситься і Чернівецька область, працює 13 отців-поляків. Але ніхто не захотів покинути Україну.

– В неділю, – додає отець, – на Службі у костелі були і біженці. Своїм парафіянам я сказав, наших гостей не критикувати, не розказувати, що вони тут смажать шашлики, бо у нас таких немає. Я дійсно, поки не маю жодних зауважень до цих людей. До нас приходили представники поліції, тероборона взяла списки біженців. Тобто, все під контролем. Як священник, який працює в Україні вже 20 років, думаю, що таке співжиття тут, на Західній Україні, це час навернення Сходу України.


Ольга і Марія – зі Сходу України, активістки. Весь день працюють, адже також пов’язані з медійною діяльністю. Те, що робили там, продовжують робити тут.

– Дуже приємно, що вдалося у такий складний час знайти прихисток на Буковині у чудовому місці, – розповідає Ольга. – Це дає змогу продовжувати свою роботу, повідомляти світ про опір, який люди в Україні чинять російським окупантам.

– Ми всі роки підтримували патріотичний рух і наших військових, – додає Марія. – І ми всі, свідомі люди Донбасу, весь час у контакті. Тут у цьому домі, де ми проживаємо, панують дружні стосунки, всі обов’язки розподілені. В тому сенсі, що окремо готуємо їсти. Якщо є гуманітарна допомога, то ділиться на всіх. Ми маємо інформацію про місця проживання інших наших біженців, то справді, не всі мають такі умови. Я розумію, що нам дуже пощастило. Вчора ми вперше були на Службі у костелі, бо в нашому місті, звідки ми, немає католицької церкви. Ми це відкриваємо для себе.

Людмила та Юлія приїхали з дітьми, і продовжують працювати онлайн. Три дні сюди їхали.

– Батьки там залишилися, не хочуть їхати, – розповідають вони. – Сидять вдома, сподіваються, що в них не влучить куля чи ракета… В нашому оточенні всі за Україну, ми намагалися спілкуватися українською. Тут, хто вільний, той щось і робить для спільноти. Продукти за свої кошти купуємо, знаємо магазини і ринок у Садгорі. Намагаємося не зловживати допомогою, яку збирають волонтери. Ми фактично нікуди не виїжджаємо звідси, та й зовсім не до екскурсій і прогулянок…


Інна теж харків’янка. Каже, її 85-річна бабуся залишилася у Харкові, вона ще не зрозуміла реалій, чекає на пенсію…

– Старенькі люди найбільше бояться дороги, – каже Інна. – Ми в Харкові розуміли, що щось буде. Але що так масштабно – не могли уявити. Коли по спальних районах почали пускати бомби, було зрозуміло: це геноцид українського народу. Ми зараз просто живемо, нічого не плануємо. Тут місцеві люди до нас дуже добре ставляться. Отець Кшиштоф – для нас не типовий священник, він – просто молодець! У нас там вдома в церкві ти прийшов, і пішов, ніхто не спілкується. А тут ти розумієш, що тебе підтримають, не залишать. Отець дуже сучасний, вміє з дітьми працювати.

Це був звичайній будній день. Хто працював, а тим часом харків’янки Марина і Олена на кухні варять суп на обід.

– Ми вже приготували лимонад. Місцеві люди принесли мед і домашні курячі яйця. Ті продукти, які нам приносить отець Кшиштоф, вони з Польщі. Ми навіть трішки вивчили польську мову, за написом на упаковках. Батьки лишилися в Харкові, зв’язку з ними немає… У нас там приватні будинки. Телефонуємо сусіду спитати, чи наш дім ще є… Я не знаю, хто ще може підтримувати Росію. Мені здаться, від цього, що робиться, навіть алкоголіки протверезіли. Коли почалося повномасштабне вторгнення, нам у групах писали, що за два дні все завершиться, буде зміна влади, Росія поставить своїх. А як вони собі це уявляють? Та ніхто би не змирився! У Харкові прямо на платформі люди залишали домашніх тварин, дитячі візки… Залишали все зайве. Ми приїхали тільки з рюкзаком...

Кирило – дев’ятикласник. Приїхав разом із батьками. Його батько Валерій, як й інші чоловіки, мають віддалену роботу. В різний спосіб стараються своєю працею бути корисними Україні. Валерій розповідає:

– Дуже багато людей у Харкові перейшло на українську мову. Я сам теж російськомовний, але зараз мені зовсім не хочеться розмовляти російською… Ми тут стараємося все робити власними силами і коштом. Щоб більше дісталося людям, які справді не можуть собі щось купити. І отця Кшиштофа зайвий раз не турбуємо, бо в нього багато іншої роботи. Те, що ми тут бачимо і наше перебування тут біля церкви, це не так про віру в Бога, це про віру в людей – як на мене… Я не знаю, що з моїм будинком у Харкові, вже навіть і не думаю про це… І немає кого спитати, бо зі знайомих там вже нікого немає. Зараз дуже важко думати більше, ніж про один день…

Наталія Фещук

(У паперовій версії - газета «Буковина», трішки пізніше у – «Газета польська Буковини»).