16 січня 1120 року розпочав роботу Наблуський церковний собор.
15 липня 1099 року армія хрестоносців звільнила від мусульман Єрусалим. Роки після того були сповнені постійними битвами з арміями мусульманських володарів, які прагнули повернути собі місто й вигнати хрестоносців зі Святої Землі. Ситуацію ускладнювало ще й те, що європейські лицарі принесли на Схід феодальний устрій, якому був притаманний брак сильної централізованої влади, постійні чвари та свавілля окремих баронів. Правителі держав хрестоносців (Антіохійського князівства, Едеського і Триполітанського графств), хоч і формально були васалами короля Єрусалима, не поспішали виявляти покори.Перед хрестоносцями постала потреба соціального, політичного й релігійного впорядкування устрою підкорених земель. Для цього єрусалимський король Балдуїн ІІ і Латинський Патріарх Єрусалима Гармон Пікіньї скликали собор у Наблусі, в якому взяли участь барони і прелати Святої Землі. Після тривалих і насичених дебатів було ухвалено двадцять п’ять статтей, які заклали основу Єрусалимських ассізів – постанов, які регламентували судові владу в королівстві. Завдяки їм вдалося унормувати життя й діяльність як короля Єрусалима, так і його баронів і лицарів, які, натхнені військовими перемогами, не соромились утискати місцевих мешканців постійними грабунками й насильством. Король відмовився від збору церковної десятини з васалів, прагнучи в такий спосіб заохотити лицарів із Європи і надалі прибувати на Святу Землю для її захисту: адже скасування десятини означало, що вони не мусять віддавати Церкві частину військових трофеїв. Верхівка Римсько-Католицької Церкви на Святій Землі тимчасом видала шерег законів, які унормовували моральну поведінку лицарів на Святій Землі. Адже ті часто переймали місцеві звичаї, неприпустимі для Церкви.
Собор уперше офіційно визнав братство «злиденних лицарів». Спеціальним указом Балдуїн ІІ дарував їм мечеть Аль-Акса, побудовану на місці Храму царя Соломона. Так лицарі отримали свою назву – храмівники, або ж тамплієри.
Павло Зінченко