Донбас: діти розповідають, чому моляться на війні

Загалом, дорога на Донбасі в останні воєнні роки вимірюється не кілометрами, і, навіть, не годинами – а блокпостами. Кажуть «один блокпост і ти вже вдома». Тож по дорозі зустрічаємо кілька солдатів, які перевіряють документи і махають рукою, дозволяючи автомобілю проїхати.

За якийсь час блокпост зникає з горизонту і перед нами розпливається посохла трава, яка встелила схили Павлополя. Солдат на в’їзді в населений пункт відкриває нам саморобний шлагбаум і, піднімаючи руку, вітається з нами, незнайомцями.


Під час вторгнення російських гібридних сил Павлопіль був під окупацією, пізніше став так званою «сірою зоною», куди регулярно навідувалися диверсійно-розвідувальні групи обох сторін. Взимку 2015 року над селом підняли український прапор, відтоді воно повністю під контролем Києва. Утім, бойові дії там не затихали ні на день. Сім’я Чумаків не виїжджала з рідного дому впродовж усієї війни.

Матір трьох дітей і, заразом, господиня дому Марія Чумак зустріла нас при вході на подвір’я. Впродовж нашого гостювання вона коротко розповідатиме про життя на війні, своє господарство і маленьку Сабріну.

«Це лінія розмежування. Крайня точка вважається. Українська земля. Село Павлопіль. Раніше це був Новоазовський район. Тепер це Волноваський район. Живемо тут уже п’ятий рік. Дуже важко жити, коли твої діти ростуть на війні. Моя молодша дитина практично виросла на війні, так як уже п’ятий рік… і у мене уже за цей час навіть онук народився. У нас уже друге покоління пішло на цій війні. Ми називаємо це не АТО, не ще якось. Для нас це війна. І ми і наші діти бачать все це», – розповідає Марія Чумак.


Хата Чумаків вросла в землю на підвищенні, неподалік водоймища. Невелика стара хата із замурованими вікнами й потрісканими стінами ледве світиться сірими стінами з дороги. Павлівське водосховище розкинулося за межами села і пропускає через себе річку Кальміус, яка розрізає кам’яні схили й біжить в сторону Азовського моря. З одного боку водосховища розкинулися рубежі оборони українських військових. З іншого – російські гібридні сили. Чумаки з подвір’я добре бачать воду, а ще краще – війну. За їхнім городом уже окопи. Звідти щовечора доноситься такт кулеметів.

«Кілька днів тому по усій лінії нас обстріляли дуже сильно. Загорілися поля, загорілися посадки. Спасибі військовим, пожежним й усім іншим – село врятували. Був цілеспрямований обстріл на запалювання, знищення», – згадала Марія.

Сім’я Чумаків – троє доньок, мама, тато і наймолодший – син старшої доньки. Поки що він ще не усвідомлює, що навколо – війна. Утім те, що відбувається добре розуміє першокласниця Сабріна. Дівчинка виросла на війні і чудово розрізняє за звуком з чого стріляють й коли пора ховатися у погріб.


У якийсь момент за нашими спинами, за кілька сотень метрів, почулося «пах-пах». Два постріли із автоматів на мить породили тишу. «Стріляють», – каже Сабріна. Її обличчя на якийсь час застигло в очікуванні розвитку подій. Утім, все минулося кількома пострілами й дівча продовжило гратися із своїм рудим і непосидючим другом Рубіком, псом, якого сім’я нещодавно підібрала з вулиці. Здавалося нічого й не відбулося.

Рубік у дворі – не єдина тварина. Під вуличним накриттям в останніх променях теплої осені грілися кілька маленьких Сфінксів – лисі коти. По двору ходили качки й гуси, а за металевим парканом долинало похрохкування свиней. У Чумаків тут своє господарство, з яким намагалися не розлучатися протягом усієї війни, яких сил їм це б не коштувало.


Марія Чумак згадує, як усе розпочиналося на Донбасі. Вона довго не могла повірити, що доведеться відмовитися від усього, що було. А усього було чимало.

«Перед війною ми купили тут будинок. Хотіли тут завести велике господарство, город. Працювати на себе. На своїй землі. Але тут почалася війна. Ми не могли одразу все покинути й поїхати. У нас було велике господарство: у нас була корова, 10 свиней, 10 кіз. Таке собі, маленьке фермерське господарство. Це все просто так не візьмеш й не вивезеш. Ми думали, що ми потерпимо – воно зараз завершиться, чи пройде, чи ось-ось вирішиться. Проте з кожним днем ставало все гірше й гірше, страшніше й страшніше. Настав момент, коли те, що стояло на першому місці – стало не важливим. Ми продали за копійки корову, роздали яке-не-яке господарство. Когось зарізали, когось відпустили. Ми просто перестали все це цінувати. Знаєте, для нас залишилося – вижити. Та і виїхати ми не могли. Були тоді «сірою зоною», проїзд був закритий», – під цей монолог мами Марії дівчинка Сабріна пускає гіркі сльози. Це той момент, коли дитина усвідомлює усі труднощі, які спіткали її родину. Тут. У Павлополі. На війні.


Пізніше дитина нам сама зізнається, що чудово розуміє, яке у них погане життя. І додає, що кожного вечора молиться з її батьком і просить, аби не стріляли, аби снаряд не влучив у їхню домівку і аби війна закінчилася.

«Тато наш і Сабріна кожен вечір лягають спати. І вона навчилася читати молитву. «Отче наш» вона знає. І вона просить кожного вечора, аби закінчилася війна і до нас снаряд не прилетів, поки ми спимо. Я вважаю, що для п’ятирічної дитини, коли вона це почала робити, це, як би…», – задумалася жінка, – «Може й молитва – це добре, не сперечатимуся, але кожного вечора лягати спати й просити, аби не прилетів снаряд це, напевне, перебір», – якось уже ствердно каже нам Марія.

Одна із болючих тем для сім’ї – тато, він же голова сім’ї. Внаслідок щоденного стресу від життя поблизу фронту у чоловіка розвинувся цукровий діабет. За відсутності належного лікування хвороба дала ускладнення. Чоловік почав втрачати зір. Марія Чумак, розповідаючи про свого чоловіка, не стримала сліз. А комок у горлі не дозволив стримати емоцій.

«Батько у нас годувальник, голова сім’ї. Ми завжди все робили разом, старалися й виживали, як могли. Навіть у складних ситуаціях. Нам зараз дуже складно, тому, що через нервові стреси чоловік отримав цукровий діабет. Як наслідок, він приймав лікарства, потім інсулін, все одно нічого не допомогло. У нього почалося розшарування сітківки. Він практично втратив зір. Для того, аби ми пройшли усі аналізи, для того, аби відновити зір – нам надали рахунок – 35 тисяч одне око. 70 тисяч два ока. Це без проживання.

Про що можна говорити, якщо у нас у сім’ї працює лише старша донька. Все, що вона заробляє – витрачає на свою дитину й на своїх сестер. Все, що ми виростимо в дворі: качка, птиця, – ми себе годуємо, й намагаємося щось продати, адже потрібно і одяг купувати, оплачувати комунальні послуги. Викручуємося, як можемо. Я багато сплачую за електроенергію. Субсидію оформити я не можу, адже потрібно їхати у Волноваху кілька разів, надати документи. Я не маю такої можливості туди поїхати. Ще й нові умови для субсидії – щоб я її отримувала – я повинна стояти на біржі праці. Як гадаєте, де я тут, в селі, в Павлополі, можу стати на біржу праці? Це знову ж у Волновасі. Там потрібно являтися кожен місяць. Це, грубо кажучи, 120 кілометрів, туди й назад. Нас поставили у такі рамки, що я не можу навіть взяти довідку малозабезпеченої сім’ї, не те що там оформити субсидію. Тому, що мені потрібно їхати за тридев’ять земель й не факт, що у мене вдасться з першого разу», – про все це жінка нам розповідає ледь не на одному диханні.

«Ви перші, хто за 5 років до нас приїхав і поцікавився, як ми тут живемо», – чи то, здавалося, від безвихідної ситуації, чи під враженнями каже нам Марія.


Сабріна на пару з Рубіком біжать до курей, гусей, минають свинку і добираються до ванни з раками (батько скільки має сил, пробує розводити річкових раків у ванній). Дівчинка витягує тварину з води й показує нам. У цей момент під променями сонця, яке уже сонно лягає за обрій, дівчинка розчулилася і каже нам.

«Я розумію, що це, розумію, що це погане життя і мені сумно стало. Я хочу, щоби у нас був хороший ремонт, що ми добре жили, а в татка були очі здорові», – на мить Сабріна задумалася і додала, – «...і щоби перестали стріляти».

Посеред яблуневого саду дитина грайливо поглядає на червоні запашні яблука. Зриває кілька з них і щедро, по дитячому, ділиться з нами.
Ми довго прощалися із сім’єю, яка ніяк нас, журналістів, не відпускала, продовжуючи розповідати про дітей, про сад, про господарство і про життя загалом.

Остання світло-помаранчева смужка на обрії закриває цей день. Буруватого кольору сонце із уже ледь теплими осінніми променями занурюється в мряку до наступного дня. Десь на горизонті скупо з'являються перші ознаки Чумацького шляху. Там, далеко за мільйони світлових років – нові цивілізації, новий світ й нове життя. Хто знає, чи є і там свій маленький Донбас, своя маленька Сабріна, яка, разом із татком, дивлячись у темну ніч, просить Бога вберегти їх від смерті і війни.

Мар`ян Кушнір для Радіо Свобода