Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Турильче - закинутий костел та вцілілий Ісус
12:00 Понеділок 0 313
25-01-2021, 12:00

Турильче - закинутий костел та вцілілий Ісус

В українській глибинці тихо доживають своє земне буття десятки закинутих римсько-католицьких храмів та капличок. Особливо це яскраво простежується на теренах Галичини, де такі бачимо чи не у кожному селі.
Коли у повоєнні часи основна маса польського населення, яка складала основну частину римо-католиків, виїхала до Польщі ці храми виявилися нікому непотрібними. За СРСР їх зазвичай використовували для господарських потреб – як зернові чи товарні склади. Ба, навіть сховища отрутохімікатів, як то сталося у Личківцях.


Ще наприкінці восьмидесятих років в більшості закинутих храмів частково зберігалося оздоблення та вівтарі. Серед селян й досі вважається за великий гріх щось виносити з Божого дому, не кажучи про те, аби паплюжити святі зображення. Ситуація кардинально змінилася на початку дев’яностих, коли серед «еліти» набуло великої популярності колекціонування старожитностей, у тому числі й сакральної атрибутики. Грошовиті скупники краденого виступили головними «спонсорами» бригад мародерів, які почали масово прочісувати закинуті храми та вивозити усе, що лише можна було продати.


Свого часу автор був завсідником київського антикварно-нумізматичного ярмарку, що збирався кожної останньої суботи місяця на тенісних кортах парку «Перемоги», що на Дарниці. Там, наприкінці дев’яностих та на початку нульових, був цілий куток де торгували виключно дерев’яною скульптурою, різьбленими фрагментами оздоблення та богослужбовими книжками, а бувало, навіть дзвонами. Хоча злочинне походження предметів не викликало жодного сумніву, це аж ніяк не зупиняло покупців у тому числі й відомих політиків та бізнесменів. Сьогодні чимало крадених сакральних артефактів регулярно спливає на виставках старожитностей з приватних колекцій. Втім, спонсори мародерів то трактують не як масову скупку краденого, а як благородний порятунок історичної спадщини, яку потенційно могли вивезти за кордон.


На сьогодні закинутий костел в селі Турильче (Борщівський р-н Тернопільщини) чи не єдиний, де майже повністю зберігся головний вівтар. Причина проста – всі фігури та оздоблення тут виготовлені з каменю й просто так їх винести вкрай складно, а центральне Розп’яття можна демонтувати виключно за допомогою техніки.


Костел звели 1871 року в неоготичному стилі з елементами ренесансу. Він належав парафії, яка окрім мешканців самого Турильче об'єднувала ще й сусідні села — Вербівку, Пилипче, Слобідку та Трійцю. Напередодні Другої світової війни вона налічувала півтисячі вірних.


Якщо хто відвідає Турильче – шукати храм не доведеться. Він стоїть на пагорбі одразу біля дороги.

Одразу зауважимо — світлини й близько не передають те, що бачили очі та відчувало серце. Хоча зазвичай все чомусь навпаки — фотографії традиційно виявляються набагато красивішими реальності. Але не цього разу. Не передають світлині й дивовижну енергетику храму. Автор чимало помандрував Україною, але костел в Турильчому став однією з небагатьох споруд звідки зовсім не хотілося йти. Єдине болісне відчуття винесене з храму – пекучий сором, при погляді в обличчя Христа. Хоча власної вини у тій пустці довкола Нього немає – але все одно – соромно.



Враховуючи завеликі, як для звичайного села розміри костелу та багате оздоблення — камінні фігури, вибагливе різьблення по каменю, пишний декор, вівтарі та основа амвону виготовлені з дорогого мармуру тощо — стає зрозуміло, що громаді, яка на час будівництва нараховувала заледве дві сотні людей, таке було відверто не по кишені. Тим більше, що більшість вірних були простими селянами. Храм постав коштом графа Яна Старженського, що на перший погляд є досить дивним — власниками Турильче на той час був Тит Івановський.


Зате Старжевському належали кілька сіл, що входили до парафії (Старжевські мали досить великі маєтності на території сучасного Борщівського р-ну). Звісно, що граф міг звести храм і в своєму селі. Але тут, вірогідно, спливає гріх марнославства. Адже на той час Турильче вже стояло на узбіччі досить жвавої дороги. Відповідно й храм могли бачити набагато більше людей. Що Ян Старжевський таки був трішки марнославним — яскраво засвідчує присвята храму св. Яну Непомуку. Паралелі з іменем фундатора (Яна Старжевського) тут очевидні. На превеликий жаль знайти докладнішу інформацію про костел не вдалося. Як не вдалося з'ясувати імена архітектора та скульпторів.



Крім вівтаря в костелі збереглися скульптури зовнішнього оздоблення – дві схилені у молитві постаті на фризі даху та фігури апостолів Петра та Павла. Завдяки останнім, до речі, в багатьох краєзнавчих публікаціях храм помилково називають «Петропавлівським». Цікава деталь, – вже добре десятиліття фігура апостола Петра стоїть доповнена абсолютно неканонічним спортивним атрибутом – на майданчику перед храмом місцеві хлопчаки колись ганяли м’яча от він й застряг під рукою Апостола на недоступній висоті.


В захристії лежить фрагмент тулубу ще якоїсь скульптури, але чиє то зображення наразі говорити неможливо.

Після 1945 р. храм, як й більшість костелів Західної України закрили комуністи та певний час по тому використовували під зерносховище. Наразі він стоїть пусткою та потроху руйнується. Вже впав дах та частина склепіння. Років зо п’ять тому в медіа промайнула інформація, що розпорядженням голови Тернопільської облдержадміністрації Степана Барни костел передано місцевій громаді УГКЦ. Але з того часу нічого не змінилося. Громада греко-католиків села Турильче складається лише з чотирьох десятків людей, а на найпримітивніший ремонт храму потрібні сотні тисяч гривень, а на повноцінну реставрацію – мільйони.

Дмитро Полюхович
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.