Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Отець Патрік Дебуа: «Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти»
15:14 П'ятниця 0 223
23-04-2021, 15:14

Отець Патрік Дебуа: «Бог не запитає тебе, що зробив Путін чи Макрон. Він запитає, що зробив ти»

65-річний Патрік Дебуа ламає всі стереотипи, які тільки існують. Француз, який в студентські роки замість Лазурного берега або Альп на канікулах вирушає до Бенгалії. Там він зустрічається з Матір’ю Терезою Калькутською і працює з людьми, які прийшли до притулку при храмі богині Калі. Математик, який став священником. Католицький священник, який замість того, щоб підніматися сходинками церковної кар'єри їздить по українських селах в пошуках спільних могил розстріляних під час Другої світової війни.
Можливо, ця історія почалася, коли семирічний Патрік вперше почув назву "Рава-Руська" від свого дідуся Клодіюса, колишнього в'язня концтабору №325.

"Лише одного разу він процідив кілька слів: "Нам у таборі було важко, нічого не було їсти, не було води. Їли якусь траву, кульбабки. Але іншим було ще гірше", ─ згадує отець Дебуа в своїй книзі "Хранитель спогадів. Кривавими слідами Голокосту".

Або коли 12-річний Патрік в муніципальній бібліотеці містечка Шалон, гортаючи альбом з фотографіями в'язнів концтабору ─ євреїв, вперше дізнався, хто вони ─ ці "інші".

Або в 21 рік, коли він вчився на математичному факультеті університету Діжона. Більшість его друзів були марксистами або маоїстами, а сам він вважав великим глупством бути католиком в світі, просякнутому наукою.

Потім були канікули в містечку на Середземному морі.

"Сонце, море, нудьга. Гучномовці оголошують, що група протестантів показуватиме свій фільм. Аби якось розвіяти літнє нудьгування, я сів в останній ряд. Наприкінці фільму дві дівчини з групи євангелістів стали говорити мені про свої переконання. Вже за хвилину мій корабель почав потопати".

Після цих канікул він продовжив навчання в університеті, весь час запитуючи себе: що це було ─ відчуття місії в житті або божевілля?

У пошуках відповіді він відправляється до африканської країни Верхня Вольта (Буркіна-Фасо) ─ викладати математику в школі, де до нього три роки не було вчителя. У вільний час доглядає за прокаженими в місцевому лепрозорії.

Під час цієї поїздки Патрік вирішує стати священником. А повернувшись до Франції, вступає до семінарії.

...Йому 35, він закінчив семінарію, служить в Ліоні. В кінці 1990-го вперше потрапляє до Польщі. Опівночі 31 грудня разом зі своїми супутниками під крижаним дощем повертається з костелу в готель.


"Ледве розрізняю їхні постаті, тоді, щоб хоч трохи затримати їх, кричу: "Де ж це ми йдемо?" Хтось із них обертається і каже: "Та тут, недалеко від України". І раптом, у цій безпросвітній та крижаній нічній темряві, я відчуваю слабкість в усьому тілі. Я так близько від того місця, звідки повернувся мій дідусь: Україна, Рава-Руська… Коло замкнулося. Цієї ночі мені стає так саме холодно, як колись, п’ятдесят років тому, було холодно дідусеві.

Несподівано я усвідомлюю глибинний характер того, чого ніяк не міг збагнути і що намагався передати мені дідусь: його депортацію та Голокост. Свідомість онука Клодіюса Дебуа, відправленого до табору №325, зненацька просвітлюється.

Голокост видається мені і спонукою, і відповідальністю одночасно".

Після цієї ночі шлях до Рави-Руської зайняв у Патріка Дебуа ще 12 років. За цей час він пройшов стажування в Єрусалимському університеті та кілька семінарів в Яд Вашем ─ меморіалі, присвяченому пам'яті шести мільйонів жертв Голокосту, вивчив іврит.

У червні 2002 він вперше вирушив до Рави-Руської.

"У кінці нашого перебування у невеличкому кабінеті на третьому поверсі сірої будівлі нас прийняв мер міста, ─ згадує отець Патрік Дебуа. ─ Він витяг з металевої шафи два прапори – французький та український, пляшку червоного грузинського вина і запросив нас до поважної розмови про часи Радянського Союзу. Бесіда закінчилася виголошенням тостів на зразок: "Хай живе Франція! Хай живе Україна! Хай живе французько-українська дружба!".

На завершення цієї видимості прийому я підходжу до його столу і питаю: "Пане мер, де поховані всі євреї міста?" Мер повертається в мій бік, дивиться на мене пильно і з відсутнім виглядом відповідає: "Ми про це нічого не знаємо". Він піднімається і без паузи знову береться за своє: "Хай живе Франція! Хай живе Україна! Хай живе французько-українська дружба!".

Від нього я нічого не дізнаюся. Здається, ніхто не знає – чи приховує, що знає – про саме існування десяти тисяч євреїв, які були розстріляні в цьому невеличкому місті. Десять тисяч розстріляних людей, таке не проходить непоміченим. Я приїхав із маленького села, і я напевно знаю, що якщо бодай одну людину там розстріляли, всі б про це згадали. А тут – десять тисяч!".

Далі були 69 експедицій, під час яких він разом зі своєю командою – перекладачем, істориком-архівістом, експертом з балістики, фотографом, операторами, водіями – шукали місця розстрілів.

Вони записали майже 3000 інтерв'ю зі свідками розстрілів і знайшли більше 1200 місць групових поховань євреїв, ромів, військовополонених і партизанів.

Отець Патрік Дебуа – почесний доктор університетів США, Канади та Ізраїлю, кавалер Ордена Почесного легіону за роботу з увічнення пам'яті жертв Голокосту.

У 2015 році разом з організацією "Yahad – In Unum" ("Разом"), яку він створив, почав документувати злочини терористичного угруповання "Ісламська держава" (ІДІЛ), проінтерв'ював кілька сотень єзидів, які вижили.

У квітні 2021-го Патрік Дебуа очолив академічну раду Меморіального центру Голокосту "Бабин Яр" у Києві.

...Про що не можна не запитати у священника, який повертає пам'ять живим і могили загиблим?

Напевно, про те, куди дивився Бог під час Голокосту, Голодомору, вірменської різанини, геноциду в Камбоджі і Руанді.

"Я не маю відповіді на це запитання і не хочу його ставити. Знаєте, коли 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку падали башти-близнюки, пожежники мали не запитувати "де Бог у цей момент?", а виконувати свою роботу. Моя віра – це те, що я роблю щодня".

Ламаючи усі стереотипи, отець Дебуа вважає за краще говорити не про концепти і догмати, а про те, чим займається в Україні вже двадцять років.

Про свою особисту спонуку.

Про свою особисту відповідальність.

Так приходить розуміння: питання не в тому, де був Бог під час геноциду, а в тому, де були ми – тоді і зараз. А значить і хто ми.

Далі пряма мова отця Патріка Дюбуа, який розповів "Українській правді" про те, чи змінив людство Голокост, чому не існує вакцини від геноцидів, і що може завадити кожному з нас одного разу стати вбивцею.

***

Мій дідусь тричі втікав з концтаборів у Європі і востаннє навіть зміг дістатися Франції, але хтось його здав. Разом з 25 тисячами військовополонених його депортували до Рави-Руської у липні 1942 року (в березні 1942-го керівництво Третього рейху вирішило перевести французьких в’язнів-втікачів до "дисциплінарного" концтабору в Раві-Руській – УП).

Коли мій дідусь пішов з життя, я вирішив відвідати це місце. Ми хотіли відновити спогади про в’язнів-французів і вже в Раві-Руській зрозуміли, що зовсім немає згадок про розстріляних тут євреїв. Три роки ми шукали першу спільну могилу на місці розстрілів.

Все почалося з того, що тодішній мер Рави-Руської знайшов двадцять свідків, які погодилися розказати про масові вбивства. Коли ми закінчили розмову, він сказав мені: "Патрік, те що я зробив в одному селі для вас, я можу зробити і в інших українських селах".

Коли я повернувся до Парижа, поговорив про це із кардиналом Люстиже (Жан-Марі Люстиже, французький кардинал, архієпископ Парижа – УП). І він сказав, що знає цю історію, його родина походила від польських євреїв, які також були розстріляні.

До України я вперше потрапив в 1990 році. Це були ще радянські часи, коли іноземець не міг вільно вийти зі свого готелю. Нас годували чорною ікрою тричі на день, але в цілому все це справило на мене дуже гнітюче враження.

Все було дуже ретельно організовано і ми прийшли до Бабиного Яру. Раптово якийсь чоловік зупинився і сказав, що тут були розстріли. Я спитав, звідки він про це знає. Чоловік відповів, що саме через це дерева тут такі зелені. Тому що в їхніх коренях поховані євреї. І коли я повернувся з України, всім розповідав, що там де поховані євреї, дерева зеленіші.

Коли нам показали радянський монумент жертвам Бабиного Яру, я здивувався, що там не зображено жодного єврея. Мені відповіли, що це і є євреї. Але у напису на пам’ятнику про них не було ні слова.

Найважче, з чим доводилося боротися всі ці роки, – байдужість. Людська байдужість до масових злочинів.

Я не думаю, що цю байдужість можна здолати. Людей цікавить лише те, що відбувається поруч із ними. Ми хочемо отримувати задоволення від життя, а отже заплющуємо очі на все інше.

Людей не цікавить чуже горе. Це, на жаль, реалії людства. Але я впевнений, що ми все одно маємо розповідати ці історії. Терористи сьогодні діють так само, як і ті, хто розстрілював у Бабиному Яру.

Ми любимо говорити, що світ змінився після геноцидів XX століття, але це не так. Нічого не змінюється. Чим, наприклад, житиме світ після пандемії? Я думаю, що після того, як все закінчиться, ми скажемо: "Прощавай, епідеміє, тепер ми йдемо до басейну". Так само з геноцидом. Це близька тема для нащадків жертв та для тих, хто був свідком злочину. Інші до цього байдужі.

Голокост залишився у пам'яті звичайних людей, які все це бачили, і яких раніше ніхто про це не запитував. Іноді, коли вивчаємо Голокост, ми забуваємо запитати звичайних людей – свідків, як це було насправді.

Я не відчуваю себе "прокурором від Бога". Я звичайна людина, яка просто збирає докази злочинів. Більшість цих злочинів замасковано. Ідеологією, страхом, політичною доцільністю. Але наша задача – збирати інформацію, а не виносити вироки.

Мене не цікавить пам’ять як така, мене цікавлять обставини злочину. Інтерв'ю зі свідками цих злочинів не про пам’ять, а про конкретні речі: скільки було людей, де була машина, чи ховали вони лопати після того, як вирили яму.

Навіть, коли я збирав свідоцтва кримських татар про депортацію, там були запитання: де ви були заарештовані, як, ким, де саме ви сідали в потяги, на яких станціях, скільки часу ви провели в цьому потязі. І люди дуже повільно розповідають, що саме з ними сталося.

Я викладаю в університеті курс "Криміналістика Голокосту". Ми розповідаємо молодим людям, що тоді сталося і чому. Ми вчимо їх, як діяти у таких ситуаціях. Тому що усі масові вбивці діють так само як колись діяли у Бабиному Яру.

Гітлер був дуже розумний в тому, як заохочувати людей. Завжди знайдуться ті, хто хоче вбивати. Це не національна катастрофа чи хвороба, це загальнолюдська хвороба.

Це саме стосується знищення єзидів в Іраку. Для мене це дуже велика проблема – говорити молодим людям: коли вас заохотять стати вбивцею, будьте обережні. Це те, чому я навчаю в університеті: хтось із вас піде працювати до громадського сектору, хтось до ФБР, ви молоді, освічені, з перспективою, але якщо вас занесе, наприклад, до Сірії, будьте обережні.

Немає нікого, хто не зміг би стати вбивцею. Кілерами не народжуються, ними може стати хто завгодно і коли завгодно.

Я інтерв’ював 8000 людей, зустрічав багато вбивць, які переступали межу, і яких це зовсім не хвилювало. Гріх – це не частина історії вбивці. Я зустрічав людей, які вбивали дуже багато і цим пишалися.

Я вирішив поїхати до Іраку, коли побачив новини і зрозумів: те, що просто зараз відбувається в цій країні з єзидами, це справжній геноцид. Потім раптом зустрів хлопця, барбера, – він був єзидом, його батько жив в Іраку. І він погодився працювати зі мною.

Я завжди говорю, що Бог дає нам відчути, коли у нього для тебе є особливе завдання. А далі вже мій свідомий вибір – прийняти це або ні.

В Іраку ми зараз працюємо для того, аби почути жертв цих злочинів. Ми відкрили чотири центри. Два з них працюють з жінками і ще два тільки з дітьми. І це не про необхідність відчувати біль цих людей, це про те, щоб чути їх.

Це робота з дітьми, яких викрали та промили їм мозок. ІДІЛ дуже ретельно працює із дітьми. Вони обирають дітей у віці 9-12 років, віддають їх в ісламські школи, змінюють їхні імена, вирощують з них терористів.


Не існує вакцини від геноцидів для всього людства. Єдиний антидот від цього лиха – усвідомлення особистої відповідальності. Так, є кримінальна відповідальність, є той самий Міжнародний кримінальний суд.

Колись ми всі помремо, і Бог вас не запитає, що зробив суд, що зробив Путін чи президент Макрон, він запитає, що зробив ти.

Я зустрічався з президентом Міжнародного кримінального суду, і вона нічого не може зробити. І тому ти маєш щось робити, для того, щоб зберегти свою душу, своє життя від руйнування.

Я поки що не знаю, яким буде наступний напрямок моєї роботи. Це залежить багато від чого. Чи буде команда, гроші. Я дуже переживаю через жертв ІДІЛ серед християн у Буркіна-Фасо чи у Малі. Але я не можу туди поїхати, тому що мене вб'ють.

Багато трагедій залишаються поза нашою увагою. На жаль, увага до теми іноді залежить від резонансного тексту в The New York Times або сюжету в теленовинах. На жаль, терористи також знають, як працюють медіа. І розуміють, що теракт у маленькому селі не привертає стільки уваги, як теракт у Парижі чи Ніцці.

В мене немає відповіді на запитання, чи відчуваю я якийсь особливий зв'язок зі своїм дідусем. Знаю лише, що зовні схожий на нього. І я не знаю, чи може він пишатися мною. Обов'язково в нього запитаю про це, коли ми зустрінемося там.


Севгіль Мусаєва, Михайло Кригель

Українська Правда 

Інтерв'ю 09:01 Понеділок 0 68 Біженці та байдужий світ. Верховний комісар ООН у справах біженців у Папи Міграція, війни, голод, бідність, пандемія – всі ці надзвичайні ситуації протягом останніх років змушують багатьох людей шукати кращої долі в багатших країнах. На ці та інші теми спілкувалися Папа Франциск та Верховний комісар ООН у справах біженців Філіппо Ґранді під час аудієнції у Ватикані.
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.