Католицький Медіа-Центр Конференції римсько-католицьких єпископів в Україні
» » » Роздуми Йозефа Ратцінгера про нових поган і Церкву
13:02 Субота 0 391
12-12-2020, 13:02

Роздуми Йозефа Ратцінгера про нових поган і Церкву

«Неминуча сакралізація Церкви у Старій Європі ставить також питання, що станеться з новими язичниками. Чи Бог передбачив для них іншу дорогу спасіння?» – пише Йозеф Ратцінгер.
У 1958 році молодий професор теології Йозеф Ратцінгер після року праці у звичайній німецькій парафії здійснив ґрунтовний аналіз тодішньої ситуації Церкви, яка все ще жила у “християнському” суспільстві, але насправді складалося з «нових поган». За це у наукових колах його ледь не звинуватили у єресі, але з перспективи 60-х років бачимо, що це були пророчі слова, які проливали світло віри на процес секуляризації Старого континету. Пропонуємо вам переклад цієї статті українською мовою.

Нові погани і Церква

Статистично Європа – це християнський континент, але вже 400 років він є осередком нового поганства, яке нестримно зростає у серці Церкви. Візерунок Церкви новітньої епохи у істотний спосіб окреслює факт: непомітно Церква стала Церквою поган, і цей процес розвивається. Це зворотній по відношенню до становлення Церкви процес: є члени Церкви, які ще називаються християнами, але в дійсності є поганами. Сучасне поганство осіло у самій Церкві. Власне, це і є характерною рисою Церкви наших часів, схоже як і неопоганство. Маємо справу з поганством у Церкві, а також з Церквою, у серці якої поширюється поганство.

Церква, коли виникала, опиралася на фундамент духовного рішення особи, яка вибирала віру в часі акту навернення. Якщо спочатку здавалося, що вже тут на землі, з навернених виникне спільнота святих, «досконалої Церкви», то після тяжких випробувань щораз глибше почали усвідомлювати, що і навернений християнин залишається грішником, і що в християнській спільноті може укорінитися найтяжчий гріх. Навіть якщо християнин не був морально досконалим, у цьому сенсі спільнота святих залишається все ще «незакінченою», то зберігається одна істотна риса. Церква залишається спільнотою переконаних осіб, які взяли на себе визначене духовне рішення і тим відрізняються від інших, які відмовилися його прийняти. У Середньовіччі дійшло до зміни того образу, коли Церква і світ стали тотожними, а тим самим буття християнина перестало бути власною позицією, а скоріше політично-культурним орієнтиром.

Три рівня сакралізації

Зовнішнє ототожнення Церкви і світу залишилося і до сьогодні, натомість зникло переконання, що у приналежності до Церкви в силу традиції криється особлива Божа благодать, що перевершує світ спасенною реальністю. Майже ніхто вже не вірить, що від випадкової культурно-політичної рекомендації мало би залежати вічне спасіння. Звідти також очевидно, що нині з різних боків ставиться слушне питання, чи заново не треба було б перетворити Церкву у меншу спільноту людей, які живуть єдиним переконанням, а тим самим повернути їй відповідний авторитет. Це означало б зречення позицій у світі, що дозволило б позбутися примарного багатства, яке стає щораз більшою загрозою, оскільки стає на дорозі правді.

У далекій перспективі для Церкви повстане необхідність поступового позбавлення тотожності зі світом, і вона знову буде тим, чим є: спільнотою віруючих. У дійсності ці зовнішні втрати лише прискорять її місіонерську ефективність. Тільки тоді, коли вона перестане бути дешевою очевидністю, їй вдасться знову досягти вух нових поган, які до того часу житимуть в ілюзії, переконані, що такими не є.
Звичайно, відмова від зовнішньої гідності принесе з собою втрату цінних привілеїв, які без сумніву виникають з теперішньої участі Церкви у публічній сфері. Йдеться при цьому про трансформацію, яка наступить з волі чи незалежно від волі Церкви, а тому Церква має бути до цього підготовлена.

Загально беручи справу, у цьому процесі сакралізації варто детально відрізнити три рівні: таїнств, проголошення та особисто-людських відносин між віруючими і невіруючими.

Рівень таїнств, оточений колись дисципліною втаємничення, це властиво внутрішній рівень суті Церкви. Заново варто усвідомити, що таїнства без віри не мають сенсу, і тут Церква буде змушена поступово, зі збереженням найбільшої делікатності, відмовитися від широкого діапазону свого охоплення, адже з цього виникає обман самої себе і людей.

Чим ефективніше Церква здійснить необхідне обмеження, виділяючи те, що християнське, якщо буде необхідно, то навіть до розміру малого стада, тим реалістичнішим зможе розпізнавати власне завдання на другому рівні проголошення віри. Оскільки таїнство буде місцем, де Церква буде закриватися не-Церкву, то у той же час Слово залишиться жестом запрошення на Євхаристичну Трапезу.
На рівні особистих відносин очевидно було б чимось невластивим виводити з самообмеження Церкви, бажаного для сфери таїнств, ізоляцію віруючих християн стосовно їх невіруючих ближніх.

Звичайно між віруючими варто поступово відбудовувати щось на взірець братерства осіб у спільноті, які з огляду на спільну приналежність до Господнього Столу відчувають себе пов’язаними також у приватному житті і знають, що можуть розраховувати на себе також і у кризових ситуаціях, а отже фактично творять родину. Це природньо не може стати сектантським ізоляціонізмом, оскільки християнин повинен бути і залишитися радісним між людьми, ближніми, там де серед інших не є співхристиянином/співсповідником.

Підсумуємо: Церква спочатку пережила і вижила через переміну структури від малого стада до «світової» Церкви. У Середньовіччі вона покривалася, ототожнювалася зі світом. Нині це ототожнення є лише примарним, що затемнює відповідну суть Церкви і частково утруднює її незамінну місіонерську активність. Тим самим, раніше чи пізніше, за сприянням зі сторони Церкви чи без нього, дійде до внутрішньої переміни структур, теж і до зовнішньої, маючи вимір pasillius grex, малого стада.

Інша дорога спасіння?

Окрім означеної переміни церковних структур належить також помітити зміну свідомості віруючих, що виникає з факту внутрішнього церковного поганства в Церкві. Сучасному християнинові важко уявити, що християнство, безпосередньо Католицька Церква, має бути єдиною дорогою спасіння, тим самим піддано під сумнів її абсолютність, а також серйозність щодо її місійної діяльності, а навіть всіх зовнішніх вимог. Не віримо, може краще по-іншому, не здатні собі уявити, що чудова, відповідальна і добра людина, яка живе поруч, мала б опинитися у «пеклі», оскільки не є практикуючим католиком. Думка, що всі «добрі» люди будуть спасенні, стало для сучасного пересічного християнина само собою очевидним, як колись протилежне переконання.

Загублений віруючий ставить собі виправдане питання, чому ці «зовнішні» мають [спасіння] так легко, а нам все ускладнюють, і починає відчувати віру, як баланс, а не як благодать. У кожному випадку має непереборне враження, що є дві дороги спасіння: одна через суб’єктивно сприйняту моральність для [“зовнішніх”], і друга для вірян. Напевно не вважає, що вибрав приємніший варіант. Його побожність терпить пригнічене бачення можливості досягнення спасіння поза Церквою. Звичайно, що місіонерська ефективність Церкви обтяжена баластом сильного внутрішнього браку впевненості.

Для багатьох і небагатьох

У кількох коротких рекомендаціях спробую дати відповідь на це бентежливе для сучасних християн питання, що є тільки одна дорога спасіння, а конкретно, через Христа. На самому початку треба зазначити, що для неї властиве подвійне охоплення: відноситься це до «світу», «багатьох», це означає всіх, хоча одночасно стверджує, що місцем спасіння є Церква. Тим самим до суті цієї дороги належить співіснування «нечисельних» і «багатьох», що взаємно становить частину способу, яким Бог спасає, однак не є виразом невдачі Божої волі. Початок цієї дороги бачимо у вибранні ізраїльського народу серед інших народів Землі, як одного «вибраного». Чи це однак означає, що тільки один Ізраїль був вибраний, а всі інші народи відкинені?

Спочатку дійсність виглядає так, ніби наявність вибраного народу і невибраних народів можна уявити  статично: як співіснування двох різних груп. Невдовзі однак виявляється, що так не є, коли ж у Христі це статичне розуміння євреїв і язичників набирає динаміки, так що це власне язичники через своє необрання, стають вибраними. Бачимо, що Бог може вибирати людей у подвійний спосіб: безпосередньо або теж через їхнє “поверхневе відкинення”. Виразно кажучи, бачимо, що Бог розділяє людство на «багатьох» і «небагатьох», поділ на яких наново з’являється у Святому Письмі. Ісус віддає своє життя у викуп за «багатьох» (Мк 10, 45); протилежністю Євреїв і поган, Церкви і Не-Церкви дублює цей поділ на багатьох і небагатьох.

Проте Бог не ділить людство з цього приводу на багатьох і небагатьох, щоб одних відкинути, а інших врятувати. Теж не бажаючи спасти багатьох легких способом, а небагатьох складнішим. Тільки іноді використовує небагатьох, як точку Архімеда, звідки рухає багатьма, як важіль, яким притягує до Себе. Обидві групи мають своє відмінне одне від одного місце на шляху до спасіння, втім яке не позбавляє їх шляху єдності. Цю протилежність тільки тоді зрозуміємо, коли помітимо, що її фундаментом є протиставлення Христа і людства, Одного і багатьох. Спасіння людини полягає у тому, що її полюбив Бог, що її життя наприкінці опиниться у руках безмежної любові. Без любові все залишається для неї порожнім. Вічність без любові – це пекло, навіть якщо нам здається, що можуть бути ще тяжчі кари. Спасіння людини – це любов Бога до неї, а до любові не відносяться жодні юридичні угоди, які також випливають з моральних чи інших пріоритетів. Любов у своєї суті – це вільний акт, або вона не є собою.

Так, отже, залишаємося при наступному твердженні: у протиставленні, Христос, Один, і ми, багато, не заслуговуємо на спасіння, без огляду на те, християни чи нехристияни, віруючі чи невіруючі, моральні чи аморальні. Ніхто у дійсності «не заслуговує» на спасіння поза Христом. І тут власне здійснюється чудесна заміна. Всім людям належить відкинення, спасіння – одному Христу, однак у святому обміні здійснюється протилежне: Він Сам бере на себе все зло, звільняючи таким чином для нас простір спасіння.

Чудесна заміна

Все спасіння, яке може бути доступним людині, будується на цьому обміні між Христом, Єдиним, і нами, багатьма, і покорою віри є визнання цього. На цьому справа мала властиво закінчитися, проте несподівано доходить до того ще і те, що згідно з Божою волею ця велика таємниця заступницького спасенного діяння, яким живе вся історія, продовжується у цілому ряді «замін», знаходячи своє завершення і єднання у приналежності себе до Церкви і Не-Церкви, віруючих і поган.

Протиставлення Церкви і Не-Церкви не означає «поряд з собою», «супроти себе», але «взаємно для себе», оскільки кожна сторона виконує свою функцію. Небагатьом, що творять Церкву, доручено продовження місії Христа представляти багатьох, а спасіння обидвох здійснюється тільки у їх взаємному впорядкуванні і спільному підкоренню заступницькій дії Христа, яке їх охоплює. Оскільки людство стає спасенним у представництві Христа, а також у його продовженні через діалектику «багатьох» і «небагатьох», це також означає, що кожна людина, а передусім всі віруючі, мають свою незамінну участь у цілому процесі спасіння людства. Ніхто не має право сказати: подивіться, інші, які не приймають у повноті серйозність авторитету католицької віри, отримують спасіння, то чому і я не отримаю? Звідки можеш знати, що повнота католицької віри не є твоїм незамінним посланням, даним тобі Богом з причин, якими не повинен нехтувати, оскільки належать до справ, про які Ісус каже: тепер не може їх зрозуміти, однак пізніше (Йн 13, 36).

По відношенню до сучасних поган належить ствердити, що християнин може вбачати їхнє спасіння у Божій благодаті, від якої залежить також і його порятунок, але дивлячись на їх місцезнаходження, не може звільнятися від важливості власної екзистенції віри. Але саме їх невіра має бути для нього тим сильнішим заохоченням до повнішої віри, у якій відчуває себе включеним у заступницьку спасенну дію Христа, оскільки від Нього залежить спасіння світу, а не тільки від самих християн.

Сам Бог виправдовує

На кінець хотів би дати поширене тлумачення вищенаведеним роздумам інтерпретацією двох текстів Писання.
Маємо спочатку складний і важкий текст, у якому особливо чітко згадується протиставлення багатьох і небагатьох: «Багато покликаних, але мало вибраних» (Мт 22, 14). Що нам говорить? Напевно не те, що багато буде відкинуто, як зазвичай це інтерпретується, але тільки те, що є дві різні форми Божого обрання. Ще чіткіше: стверджує, що маємо справу з двома різними актами Бога, що мають вибрання обидвох за ціль, але не дає ясності, чи обоє її осягнуть. Однак роздумуючи над розвитком історії спасіння, так як її інтерпретує Новий Завіт, знаходимо ілюстрацію вищеподаних слів Спасителя: зі статичного «поряд з собою» народу вибраного і невибраних народів, в Христі з’являється динамічні стосунки, так, що погани через своє необрання стають вибраними, і, звичайно, через вибір язичників до гідності свого вибрання повертаються також і євреї. Ці слова можуть бути для нас важливим навчанням.

Питання про спасіння людей є завжди неправильно поставленим, коли ж ставиться “знизу”: “як люди виправдовуються”? Тим часом справа спасіння людей – це не питання про самовиправдання, але про виправдання з волі Божої благодаті. Йдеться про огляд справи з «гори». Немає двох способів, як люди виправдовуються, тільки два способи їх обраності Богом, і це вони є єдиною дорогою спасіння у Христі і Його Церкві, яка опирається на приналежності до себе багатьох і небагатьох та на служінні заступницької спасенної дії багатьох, які є продовженням Христової спасенної діяльності.

Другий текст говорить про велику трапезу (Лк 14, 16-24), якою є Євангелія, радісна Новина у дуже радикальному сенсі, адже розповідає, що наприкінці Небо наповниться усіма, яких якось вдасться притягнути: людьми повністю негідними, адже у відношенні до неба будуть сліпими, глухими, каліками і убогими. А отже це радикальний акт благодаті. Хто ж хотів би поставити під сумнів, що всі наші сучасні європейські погани не могли б у такий спосіб досягнути Неба?

У цьому місці кожний має привід живити надію, хоча з іншої сторони небезпека залишається. Буде група таких, які назавжди будуть відкинуті. Хто знає, чи серед них не знайдеться такий, хто думав, що можна буде видавати себе за доброго католика, а ним взагалі не бути? Хто знає, чи навпаки, між тими, хто не прийняли запрошення, не опинилися також і ці європейці, яким запропонували християнство, а вони ним знехтували? І так для всіх залишається надія і загроза, а з цього народжується важливість і велика радість з буття християнином: сучасний учень Христа має впоратися зі своїм покликанням між новими поганами, яких вбачає зміцнених у інший спосіб тією самою надією і загрозою. Адже і для них немає іншого спасіння як те, у яке сам вірить – Ісуса Христа, Господа.

Переклад Олександра Бучковського

Джерело: Родина
Катехетика 18:01 Вівторок 0 129 Що означає бути дорослим? У Європі віком повноліття вважають вісімнадцятиріччя. Із цього часу людина «набуває» громадянської дієздатності, від неї починають очікувати «дорослих учинків». Але що таке дорослість: просто віковий поріг чи набір певних атрибутів? Чи варто давати вісімнадцятилітній людині в руки зброю та довіряти виховання дітей? А якщо ні, то коли це можна робити і який стосунок до цього взагалі має вік? Нарешті, що означає фраза «так коли ж ти вже подорослішаєш»?
Інформаційне повідомлення
Коментувати статті на нашому сайті дозволено лише на протязі 7 днів з моменту публікації.