Слово Папи Франциска до української громади під час відвідин храму святої Софії УГКЦ у Римі

Входячи до цього святого місця, я з радістю вдивлявся у ваші обличчя. І якщо ми перебуваємо тут, зібрані в братньому сопричасті, то повинні подякувати також за численні обличчя, яких тепер більше не бачимо, але які були відображенням люблячого погляду Бога на нас. Маю на увазі, зокрема, три постаті: перша – кардинал Сліпий, 125-ту річницю народження якого спогадували в році, який щойно минув. Кардинал спорудив цей світлий храм, аби він сяяв як пророчий знак свободи в роках, коли був заборонений доступ до численних культових місць. Але, завдяки пережитим та пожертвуваним Господові стражданням, він приклався до спорудження іншого храму, ще величнішого та прекраснішого, будівлі з живого каміння, якою є ви (пор. 1 Пт 2,5).

Другою постаттю є єпископ Чміль, що упокоївся сорок років тому й тут похований: це людина, яка зробила багато добра в моєму житті. У мені залишається незабутній спогад про те, як у юності – мені було 12 – я прислуговував йому під час Служби Божої. Він навчив мене читати вашу абетку, відповідати на Месі. Від нього я дізнався, під час цього прислуговування тричі на тиждень, про красу вашої літургії. З його розповідей отримав живе свідчення про те, скільки випробовувань мала віра серед жахливих атеїстичних переслідувань минулого сторіччя. Я дуже вдячний йому й вашим численним «героям віри»: тим, хто, як Ісус, засівали на хресній дорозі, зродивши плідний врожай. Бо справжня християнська перемога завжди під знаком хреста, нашим прапором надії.

Третя постать, яку я хочу згадати – це кардинал Гузар (ми з ним були введені в кардинальський сан того самого дня), який не лише був Отцем і Главою вашої Церкви, але й провідником, і старшим братом багатьох між вами. Ваше Блаженство, Ви носите його в своєму серці, й чимало людей назавжди запам’ятають його любов, люб'язність та чуйну молитовну присутність аж до кінця: незрячий, який бачив далеко за межі цього світу. Ці свідки минулого були відкритими до Божого майбутнього, і тому дають надію в теперішньому. Багато серед вас, мабуть, мали ласку їх знати. Коли переступаєте через поріг цього храму, згадуйте, пам’ятайте батьків і матерів у вірі, бо вони є фундаментом, на якому стоїмо: ті, хто навчив нас Євангелія своїм життям, і надалі спрямовують нас та супроводжують в дорозі.

Верховний архієпископ говорив про мам, про українських бабусь, які передають віру, які мужньо передавали її, хрестячи дітей потай. І також сьогодні, добро, – а я про це говорю, бо знаю, – яке ці жінки роблять тут, у Римі, в Італії, дбаючи про дітей як доглядальниці, передають віру в родинах, деякі з них часто є літеплими в житті віри. Ви ж маєте мужню віру. Пригадую собі читання з минулої п’ятниці, коли святий Павло писав Тимотеєві про віру його матері й бабусі. За кожним з вас стоїть мама, бабуся, яка передала віру. Українські жінки – дійсно героїні. Дякуймо Богові!

На шляху вашої римської громади стабільним орієнтиром є ця ректорія. Разом з українськими греко-католицькими спільнотами всього світу, ви влучно висловили свою душпастирську програму одним реченням: «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом». Я хотів би підкреслити два слова. Першим є зустріч. Церква – це зустріч, це місце, де можемо зцілити самотність, перемогти спокусу відокремлюватися та замикатися, де можемо черпати силу для того, аби перемагати замкненість у собі самих. Отже, спільнота – це місце, в якому поділяємо радощі й труднощі, куди приносимо тягарі серця, життєві невдачі й ностальгію за рідним домом. Тут на вас чекає Бог, аби зробити стійкішою вашу надію, адже коли зустрічаємо Господа, все пронизується Його надією. Зичу вам завжди тут черпати хліб для щоденної мандрівки, розраду серця, зцілення ран.

Друге слово – живий. Ісус живий, Він воскрес та живий, і саме таким зустрічаємо Його в Церкві, на Літургії, у Слові. Тож кожна Його спільнота не може не продукувати аромат життя. Парафія не є музеєм пам’яток минулого чи символом присутності на території, але серцем місії Церкви, де отримуємо та поділяємо нове життя. Життя, яке перемагає гріх, смерть і смуток, усякий смуток, і зберігає молодість серця. Якщо віра зароджуватиметься із зустрічі й буде звернена до життя, то скарб, який ви отримали від ваших батьків, буде добре збереженим. Таким чином, ви зумієте запропонувати неоціненні добра вашої традиції молодим поколінням, які приймають віру насамперед тоді, коли відчувають Церкву як близьку та живу. Молодь потребує цього відчуття, що Церква не музей, не могила, що Бог не є кимось далеким. Що Церква жива і дає життя, щоб Бог – це Ісус Христос, присутній у Церкві, Живий Христос.

Я хотів би також звернутися із вдячністю до багатьох жінок, хоч вже й говорив про це. Вони у ваших громадах є апостолками милосердної любові та віри. Ви дорогоцінні, ви несете в численні італійські родини звіщення Бога найкращим з-поміж усіх способом, коли у своєму служінні опікуєтеся людьми через турботливу й ненав’язливу присутність. І це дуже важливо: ненав’язливість, служіння, свідчення: «Гляньте, що за добра жінка», – і так передається віра. Заохочую вас сприймати свою важку й часто малооплачувану працю не просто як роботу, але як місію: ви орієнтири в житті багатьох похилих віком людей, ви сестри, які дають їм відчути, що вони не самотні. Несіть відраду та ніжність Господа Бога тим, хто вже готується до зустрічі з Ним. Це велике служіння близькості, приємне Богові, за яке вам дякую. Ви, що виконуєте роботу доглядальниць літніх людей, бачите, як вони відходять до вічності, може й забуваєте про них, бо з’являються інші. Але пам’ятайте їхні імена: саме вони відчинять вам двері у потойбіччі.

Розумію, що в той час, коли перебуваєте тут, ваше серце б’ється для вашої країни і пульсує не лише з любов’ю, але й з почуттям тривоги, насамперед, через лихо війни та економічних труднощів. Я тут, аби запевнити вас у своїй близькості: я близький серцем, молитвами, близький тоді, коли приношу Євхаристійну жертву. Під час неї благаю Князя Миру, аби змовкла зброя. Його прошу також про те, щоб ви більше не мусили вдаватися до таких величезних жертв, аби утримати своїх найдорожчих. Молюся за те, щоби в серці кожного з вас ніколи не згасала надія, але щоб оновлювалася мужність прямувати вперед і завжди розпочинати заново. Дякую вам від імені всієї Церкви, наділяючи всіх вас і тих людей, яких ви носите в своєму серці, моїм благословенням. І прошу вас, будь ласка, моліться за мене.

І хочу розповісти вам один секрет. Вночі, перед тим, як лягати в ліжко, і вранці, коли прокидаюсь, я завжди зустрічаюся з українцями. Але чому? Бо коли ваш Верховний архієпископ прибув до Аргентини, я його побачив і подумав, що це міністрант з української Церкви, але це був єпископ! Він плідно працював у Аргентині, і ми доволі часто зустрічалися. Потім він одного дня поїхав на Синод і повернувся Верховним архієпископом, щоб попрощатися. Коли він прощався, то подарував мені ікону – невелику, як піваркуша – Пресвятої Богородиці. В Буенос-Айресі я тримав її у своїй кімнаті й щовечора та щоранку вітався з нею. Це стало звичкою. А далі настала моя черга приїхати до Риму й не повернутися… Він міг повернутися, а я – ні… І я сказав, щоб мені привезли три бревіарії, які я не взяв із собою, та інші найважливіші речі, серед яких – ця ікона Богородиці Ніжності. І щовечора перш ніж лягати спати, я цілую цю ікону, яку мені подарував ваш Верховний архієпископ, а зранку вітаюся з нею. Тож можна сказати, що я розпочинаю та завершую день по-українськи.

Джерело: Радіо Ватикану