Промова Папи Франциска до учасників пленарного засідання Конгрегації у Справах Інституцій Богопосвяченого Життя та Спільнот Апостольського Життя

Тема, яку ви вибрали, є важливою. Ми можемо, звичайно, сказати, що в наш час вірність є випробувана; статистики, які ви наводите, показують це. Ми знаходимося перед лицем справжньої «кровотечі», яка послаблює богопосвячене життя та, власне, життя Церкви. Відхід від богопосвяченого життя непокоїть нас. Насправді, деякі люди залишають богопосвячене життя, щоб бути послідовними, тому що визнають, після серйозного розпізнання, що у них ніколи не було покликання; але інші з часом втрачають вірність, часто лише через кілька років після прийняття вічних обітниць. Що ж є причиною?
Як ви добре помітили, є багато факторів, які обумовлюють вірність. В наш час зміни епох, а не тільки епохи змін, видається важким завданням взяти на себе серйозні та остаточні зобов'язання. Якийсь час тому один єпископ розповідав мені про одного дуже хорошого хлопця, який закінчив університет, і працював у парафії, цей хлопець прийшов до єпископа і сказав: «Я хочу бути священиком, але тільки на 10 років». Ми живемо в культурі тимчасових речей.
Перший фактор, який заважає нам витривати у вірності, це соціальний та культурний контекст, в якому ми живемо. Ми занурені в так звану культуру фрагменту, культуру тимчасового, це призводить до того, що ми починаємо жити так, як модно, ми стаємо рабами моди. Ця культура провокує в нас бажання мати завжди напоготові «запасний вихід», відкритий на інші можливості, вона живить в нас бажання споживання, примушує нас забувати про красу простого та суворого життя, часто провокує величезну екзистенційну пустку. Дуже поширеним стає сильний практичний релятивізм, згідно якого ми оцінюємо всі речі в залежності від самореалізації, яка часто не має нічого спільного з євангельськими цінностями. Ми живемо в суспільстві, де економічні правила замінюють моральні, диктують закони та нав’язують свої власні системи цінностей, які зневажають цінність життя; суспільство, в якому диктатура грошей та прибутку нав’язує бачення існування, в якому той, хто не заробляє, є відкинутий. В цій ситуації, зрозуміло, що спочатку людина має дозволити євангелізувати себе, а тільки потім присвятити себе євангелізації інших.
До соціо-економічного фактору маємо додати інші. Один з них це моложавий світ, складний світ, водночас, і багатий, і складний. Він не є негативним, але він є складним. В ньому не бракує дуже щедрих молодих людей, солідарних та задіяних на релігійному та соціальному рівні; молоді люди, які шукають справжнього духовного життя; молоді люди, спраглі чогось іншого, ніж їм пропонує світ. Це чудові молоді люди, і їх немало. Але також і серед молодих людей є багато жертв логіки світськості, яку можна підсумувати таким чином: пошук успіху будь-якою ціною, пошук легких грошей та легких задоволень. Ця логіка спокушує і багатьох молодих людей також. Наше завдання саме в тому, щоб бути поруч з ними, щоб заразити їх радістю Євангелія та приналежності до Христа. Цю культуру потрібно євангелізувати, якщо ми не хочемо, щоб молоді люди були розчавлені її вагою.
Третій фактор, що спричиняє відхід від богопосвяченого життя, випливає з нього самого, тому що поруч з великою святістю – є величезна святість в богопосвяченому житті! – не бракує проти-свідчень, які роблять вірність неможливою. Такі ситуації, між ними пригадаємо рутину, втому, тягар управління структурами, внутрішні розподіли, пошуки влади – ті, хто лізе вгору –, світська манера керування релігійними інституціями, або така манера керування, коли керівник стає авторитарним або займає тактику невтручання. Для того, щоб богопосвячене життя підтримувало свою пророчу місію, свою чарівність, продовжуючи бути школою вірності для тих, хто поруч, і тих, хто далеко (cfrEф 2,17). Воно має зберігати свіжість та новизну зосередженості на Ісусі, привабливість духовності та силу місії, має показати красу слідування за Христом та випромінювати надію та радість. Надію та радість. Це показує нам, як справи в спільноті, що є всередині. Чи є надія, чи є радість? Добре. Але коли зникає надія та немає радості – погані справи.
Один з аспектів, якому потрібно уділяти особливої уваги – це братерське життя в спільноті. Воно має черпати своє натхнення в спільнотній молитві, в молитовному читанні Слова, в активній участі в таїнствах Євхаристії та Примирення, в братерському діалозі та щирому спілкуванні між членами спільноти, у братерському виправленні, у милосерді до брата або сестри, які згрішили, у розподілі відповідальності на всіх. Це все має супроводжуватися промовистим та радісним свідоцтвом простого життя поруч з бідними та місією, яка підносить периферії життя. Від оновлення братерського життя в спільноті сильно залежить результат душпастирства покликань, здатність говорити «прийдіть і побачите» (cfrЙн 1,39) та наполегливість братів та сестер, молодих та старших. Тому що, коли брат чи сестра не знаходить підтримки свого богопосвяченого життя всередині спільноти, він чи вона піде шукати її зовні, з усіма наслідками, які з цього випливають. (cfrБратерське життя в спільноті, 2 лютого 1994, 32).
Покликання, як сама віра, це скарб, який ми носимо в глиняних посудинах (cfr 2 Кор 4,7); тому маємо піклуватися про цей скарб, як піклуються про дорогоцінні речі, щоб ніхто не вкрав у нас цей скарб, щоб з часом він не втратив своєї краси. Це піклування – завдання кожного з нас, покликаних зблизька наслідувати Христа вірою, надією та милосердям. Ці чесноти маємо зрощувати кожного дня в молитві та підкріплювати доброю теологічною та духовною підготовкою; вони захищають нас від моди та від культури ефемерного та дозволяють нам бути твердими у вірі. На цьому фундаменті є можливим жити євангельськими радами та мати такі почуття, які мав Ісус. (cfrФил 2,5). Покликання – це дар, який ми отримали від Господа, що зупинив свій погляд на нас і нас покликав (cfrMк 10,21) слідувати за Ним у богопосвяченому житті, ми маємо велику відповідальність за цей дар, який отримали. З допомогою благодаті Божої, кожен з нас є покликаний взяти на себе відповідальність за своє власне людське зростання, духовне та інтелектуальне, та водночас, підтримувати живим вогонь покликання. Це означає, що в свою чергу, ми тримаємо наші очі спрямованими на Господа, маємо бути уважними до того, щоб йти за логікою Євангелія та не піддаватися критеріям світськості. Як часто велика невірність починається з маленьких відступів або неуважності. Також в цьому випадку є важливо прислухатися до заклику апостола Павла: «Пора вам прокинутись від сну» (Рм 13,11).
Говорячи про вірність та відхід від богопосвяченого життя, ми маємо приділити велику увагу духовному керівництву. Я хочу це підкреслити. Необхідно, щоб богопосвячене життя приділило увагу підготовці кваліфікованих духівників для виконання цього служіння. Я говорю «богопосвячене життя», тому що харизма духовного спрямування, скажімо, духовного керівництва, це «світська» харизма. Священики також це роблять, але вона «світська». Скільки разів я чув від сестер: «Отче, Ви не знаєте священика, який би міг мене керувати?” – “Але, скажи мне, у твоїй спільноті хіба немає мудрої сестри, Божої жінки?” – “Так, є одна старенька, але…“ – “То йди до неї!”. Ви самі опікуйтеся членами вашої спільноти. На попередній сесії ви вже звернули увагу на цю потребу, про що свідчить ваш недавній документ «Для нового вина нові бурдюки» (Pervinonuovootrinuovi) (cfrМт. 9, 17). Потрібно знову і знову наполягати на цій необхідності. Важко тривати у вірності, якщо ми самотні, або якщо поруч з нами брати або сестри, нездатні слухати уважно та терпеливо, або якщо вони не мають відповідного досвіду богопосвяченого життя. Ми маємо потребу у братах та сестрах, досвідчених на дорогах Бога, щоб робити те, що робив Ісус для учнів з Емаусу: супроводжував їх у дорозі життя, щоб в момент, коли вони розгубилися, наново розпалити в них віру та надію через Слово та Євхаристію. (cfrЛк 24,13-35). Це делікатне і складне завдання духовного керівника. Немало покликань втрачається через брак хороших духовних керівників. Ми всі, богопосвячені особи, молоді і не дуже молоді, маємо потребу в належній допомозі в конкретний момент, в якому ми живемо. Водночас ми маємо уникати будь-якого керівництва, яке створює залежність. Це є важливо: духовне керівництво не має створювати залежність. Маємо уникати здійснення керівництва, яку створює залежність, надмірно захищає, контролює або робить людину інфантильною, але ми не можемо змиритися з тим, щоб бути самотніми, маємо потребу в близькому, частому та повністю дорослому керівництві. Все це служитиме для того, щоб забезпечити постійне розпізнання, яке приведе до відкриття Божої волі, до пошуку всього, що найбільш приємне Господу, як сказав би Св.Ігнатій або – словами Св.Франциска з Ассизі – «хотіти того, що Йому приємне» (cfrFF 233). Розпізнання вимагає, з боку духовного керівника та від того, того він скеровує, тонкої духовної чутливості, постави самого перед собою та перед іншим “sineproprio”: повністю вільним від упереджень та особистих або групових інтересів. Більше того, я хотів би нагадати, що це розпізнання не служить для того, щоб вибрати між добром та злом, а між добрим та кращим, тим, що є добре, та тим, що веде до ототожнення з Христом. Я би ще міг говорити, але зупинимося на цьому.
Дорогі брати і сестри, я ще раз дякую вам та закликаю на вас та на ваше служіння членів та співробітників Конгрегації у справах інституцій богопосвяченого життя та спільнот апостольського життя, постійне заступництво Святого Духа.Я від сердця вас благословляю. Дякую.
ЗАЛ Папи Клемента
субота, 28 січня 2017 р.